РОЗДІЛ 2. Приземлення за тарифом «Комфорт»  2.1. “Туди й за золоті пиріжки не полечу!” 

Уже над самим центром міста ступа чхнула так, що з глушника, що теж був передбачений конструкцією цього агрегата, який існував на Землі у єдиному екземплярі, вирвався сніп вогняних фіолетових іскор, і заклала такий віраж над Прорізною, що кіт у переносці панічно гикнув і заголосив дурним голосом — ну точнісінько як той Лісовик, коли домовик Савка пригостить його своєю фірмовою міцною наливкою, настояною на пацючих кігтях.

— Та не репетуй ти, скиглію хвостатий! — крикнула Явдоха, налягаючи на держак мітли, щоб таки самій керувати ступою, а не навпаки.

Кощіїв автопілот, вмонтований у дубові дошки, раптом вирішив, що знак “Зупинку заборонено” біля метро — це прямий виклик його темному его, і настирливо намагався притертися бортом до чийогось новенького “Порше”, через що гикати почала вже Яга.

— Бачиш, зелене горить? Значить, летимо правильно, нічого не порушуємо! Костю, шоб тебе качки збили з твоїми налаштуваннями! — вилаялася відьма, наступної миті круто вивертаючи кермо.

Ступа з глухим стукотом гепнулася на бруківку в темному затишному дворику неподалік від Золотих воріт, якраз між сміттєвими баками й чиїмось елітним позашляховиком. Магічне мастило забулькало, обдавши київське повітря пахощами міцного перегною, диму з прілої соломи й самогону з сушеної бузини.

Явдоха вилізла, обтрусила шкірянку й закинула на плече баул. Кіт теж вискочив із переноски, миттєво оцінив обстановку, застрибнув на капот сусідньої машини, яка одразу пискнула сигналізацією, і презирливо нявкнув. Його мовою це явно означало: “Ну і в яке гетто ти мене притягла, стара відьмо? Де мої вгодовані миші? Чи їх тут узагалі не буде?!” 

Хоча не факт, бо фамільяр Яги пречудово вмів розмовляти, тільки був таким само впертим, як та ступа, тож говорив людською мовою тільки тоді, коли сам хотів або вважав за потрібне. В інший же час пронизливо нявчав, знущаючись із вух тих, кому не поталанило опинитися поряд із ним, за що Яга не раз давала йому мітлою під пухнастий зад. 

Тим часом баба Яга, яка ще не встигла поміняти свій образ на більш сучасний, гордо піднявши голову, саме збиралась вдихнути повітря свободи й великих перспектив, але замість цього в ніздрі вдарив стійкий запах вихлопних газів, якогось смердючого одеколону й чомусь шаурми з сусіднього кіоску. Навколо громадилися старовинні будинки з ліпниною, на перших поверхах світилися пафосні вітрини магазинів, а повз арку кудись поспішали люди — всі як один із телефонами в руках, бліді й заклопотані. 

“О так, мені теж потрібний новенький телефон… — мрійливо протягнула вона подумки. — Можна навіть з яблучком на боці, та ще й найновіший! Зрештою, я ж маю право на свої маленькі примхи? Звісно, що маю! Бо я ж… жінка. Ні, не так. Бо я Жінка, о! Значить, по дню буду шукати, де його можна взяти”. 

Намітивши свою найпершу мету в місті, вона примружила відьомське око, скануючи простір. Енергетика тут була така щільна від людських думок про гроші, дедлайни й кредити, що в Явдохи аж у носі закрутило й зашуміло у вухах, й вона аж розічхалася, поки не виштовхала цей бруд зі своєї аури.

— О ні, — пробурчала, кривлячи носа. — Тут дуже шумно, дуже дорого й смердить чужими нервами. Офіс я тут, звісно, потім зроблю — шоб солідно було, шоб пані приходили. Але жити в цьому мурашнику? Це ж усі сидітимуть на голові! Тут навіть відьомському коту нема де присісти, шоб у чиєсь дороге взувало не наплювати.

Розгорнувши на коліні екран старенького планшета, який вона конфіскувала в Лісовика перед виїздом, Яга тицяла пальцем у мапу міста, де навігатор миготів різними кольорами.

— Так, дивимося, що тут за межі з кордонами, — бурчала вона, наближаючи карту смоляним нігтем. — Місто ріка ділить, це я й так знаю. Лівий берег, правий берег... На лівий нам не треба, там Позняки якісь, суцільний бетон і скляні хмарочоси, аж в очах рябить — там відьмі нема за що енергетично зачепитися, один інтернет-кабель у повітрі висить. 

Кіт не заважав і навіть не намагався зазирнути в екран, даючи змогу хазяйці виговоритися. А раптом до чогось путнього договориться? 

— О, а це що? Троєщина... О ні-ні-ні, туди навіть за золоті пиріжки від Кощія не полечу! Чула я про ту Троєщину від перелітних птахів, — бубоніла вона далі, придивляючись до назв масивів, які висвічувались у планшеті. 

Кіт, вигнувши спину дугою й витріщивши зелені очі, застиг поряд з нею пам'ятником переляку, та вона, захоплена вивченням географії міста, його просто не помічала. 

— Кажуть, там така аномальна зона і свій кримінальний соціум, що місцеві хлопці в кепках відберуть у мене і ступу, і мітлу на брухт здадуть, ще й заберуть у рабство на ринок “Юність” сушеними жабами торгувати. Нам туди зась, правда, котику? Аж поки не розберусь, хто і чим тут насправді дихає…