РОЗДІЛ 1. Триста років потому. Яга прийняла рішення

1.1. Як оплатити мухомори через Apple Pay 

Північна скарбниця Кощія, як і очікувалося, набридла Явдосі вже за перші сімдесят років. Наступні двісті тридцять вона провела в глухій обороні, відбиваючись від його занудства, аж поки у світі не вигадали інтернет і вай-фай. Ось тоді стара відьма зрозуміла: час настав. Якщо вона хоче кардинально змінити своє життя, то повинна робити це прямо зараз, більше не слухаючи нічиїх порад. 

Прийнявши таке доленосне рішення, Яга сиділа на порозі своєї хатинки, яка знову нервово переступала з лапи на лапу. Між коліньми вона затиснула стару дубову ступу, яка вже років десять як “чхала” й плювалася вогнем у зворотному напрямку при кожному злеті, намагаючись підпалити їй дупу. Тож керувати таким транспортом — це ще той драйв. Та Яга не скаржилася, бо вона свою ступу, яку їй колись змайстрував сам Кощій у період особливо затятого залицяння, не тільки любила, а й поважала. 

Поважала не просто за крутий інтерфейс. А за цілком конкретну функцію, яку колись закладав у цей транспорт його творець. І вона, ця чудернацька властивість скаженого чаклунського візка, не раз допомагала Язі у скруті.  

Тоді Невмирущий намагався вразити її знанням темної механіки, тому вклав у дубову деревину багато власної впертості. Як наслідок — ступа отримала кепський характер, звичку сперечатися щодо маршруту й уміння у критичних ситуаціях миттєво приймати правильні рішення. Щоправда, правильними вони були винятково на думку самої ступи, але це вже, як мовиться, побічні ефекти. 

Навколо шумів прадавній ліс, але сьогодні цей шум здавався їй заїждженою платівкою, від якої хотілося банально перепочити. А щоб перепочити, звідси треба було втекти. 

Стара Явдоха дивилася на свої руки — вузлуваті, як коріння дуба, поцятковані плямами часу. Скільки вони всього бачили? Вона пам’ятала часи, коли ліс був безмежним, а люди заходили сюди з трепетом, шукаючи або порятунку, або смерті. Вона пам’ятала свою першу юнацьку любов — молодого лісовика, чиї очі світилися фосфором, і те, як вони разом чарами сплітали крони дерев у сонячні дні. Пам’ятала й інших — витязів, що шукали силу, і дівчат, що просили зілля, яке порятує від нерозділеного кохання. Вона давала їм те, що вони заслуговували, іноді жорстоко, але завжди справедливо.

Але тепер... тепер у лісі стало тихо. Котигорошки з лицарями перевелися, діти знають про неї всі казки, тож старою піччю їх не налякати, а сучасні туристи, котрі випадково забрідали на її територію, магії давно не боялися. Дехто з них навіть намагався під’єднатися до її хатинки по Wi-Fi, а найсміливіші запитували, чи не можна оплатити сушені мухомори через Apple Pay. 

Ніби вона їх насушила для того, щоб продати цим рафінованим міським хіпстерам, котрі лікують депресію мухоморним мікродозингом. Вона ці гриби збирала на правильній повні, заговорювала на міцний сон і глибинні видіння, а не для того, щоб якийсь комп’ютерний геній жував їх упереміш із безлактозним лате заради “розширення свідомості”. 

— Ну все, — прохрипіла Яга, тричі сплюнувши через ліве плече, щоб не наврочити. — Засиділася я в цій плісняві. Якщо світ змінився, то і я маю змінитися. Зрештою, я повинна бути в сучасному тренді… 

Відьмі згадалось, як колись, сотні років тому, вона була не просто Євдокією, а Євою — дівчиною з вогняним поглядом, яка не боялася ні творця, ні біса. Тож це її рішення визрівало давно. Їй набридло бути просто легендою, яку люди перетворили на казку. Вона хотіла відчути ритм великого міста, де замість запаху сосни — аромат свіжої кави, а замість рун на каменях — неонові вивіски й драйв нічних клубів. 

Бо що це за Баба Яга, яка досі не була в нічному клубі й не навчила золоту молодь, яка звідти не вилазить, ховаючись від справжнього світу, танцювати так, як сама вміла? Танцювати до кривавих мозолів, до тріску в кістках, до повного екстазу, коли з душі витрушується все зайве, залишаючи лише оголені нерви. 

Вона покаже цим діткам, які не уявляють себе без брендових манаток, що таке справжній шалений відьмацький відрив, під який колись триста років тому здригалися лисі гори, а вовки сором'язливо ховалися в кущі. Вони у неї затанцюють так, що забудуть і про свої кокаїнові депресії, і про батьківські рахунки. 

Хіба тільки заради цього вона не повинна дозволити собі це тимчасове відрядження, яке дасть їй перепочити й скучити за рідним лісом, де знайоме не те що кожне дерево й кущ, а й навіть кожен трухлявий пеньок?..