ПЕРЕДМОВА  Триста років тому. Обіцянки Кощія

На галявині перед хаткою на курячих ніжках стояв гармидер, якого тутешні правічні дуби не бачили від заснування світу. Сама хатка ображено переступала з лапи на лапу, намагаючись струсити з себе прив’язані до віконних рам шкіряні баули й плетені кошики.

— Та не сіпайся ти! — гримнула Явдоха, затягуючи мотузку на мішку з сушеними мухоморами. — Поживеш поки з Лісовиком. Він хлопець тихий, болотяний газ у приміщенні не випускатиме, кору на спині об кутки й стіни не чухатиме. Тільки на мою піч його не пускай, то моя інтимна територія, чуєш? 

Хатка почала перебирати лапами ще активніше, і якби на неї хтось дивився збоку, то йому могло б здатися, що вона танцює. 

Лісовик, який сидів поруч на трухлявому пні, виглядав так, ніби йому щойно вручили на виховання зграю оскаженілих вовків, які несамовито клацали зубами, маючи намір почати вечерю з горе-вихователя. Він нервово жував ялинову шишку і намагався не дивитися хатці в очі, себто у вікна.

— Явдошко, може, не треба? — по-старечому просипів він. — Хто ж у лісі лад триматиме? Хто вредним панським засідателям карти плутатиме й пихату шляхту в трясовину заманюватиме? Я ж не потягну... Я старий, у мене мох на колінах обсипається! 

— Теж мені горе знайшов… Упораєшся, не зовсім же пеньок трухлявий, — відрізала Яга, поправляючи на голові картату хустку й перевіряючи, чи надійно закріплена у ступі мітла. — Головне — кабанів у сіни не пускай, вони мені підлогу пориють, ремонтуй її потім… 

Раптом у повітрі похолодало так, ніби посеред літа почалася зимова віхола. Та Яга навіть вухом не повела, бо вона добре знала, що буде далі. І справді, наступної миті з північних хащів вийшов сам Кощій Безсмертний. Виглядав він як модель з обкладинки журналу для вампірів-анорексиків, якби такий журнал у той час існував: чорний атласний плащ, важкі золоті ланцюги й обличчя кольору торішньої крейди, яка провалялася кілька місяців за хатою у кущах. 

У руках на манір віника, яким він збирався лякати горобців, Кощ тримав букет зів’ялих чорних тигрових лілій, які в його присутності геть поопускали свої зів’ялі голови. Зупинившись, він глянув на квіти, засунув носа всередину букета, понюхав, стиснув плечима й… відразу про них забув. 

— Явдокіє! — закричав він, озираючись довкола себе й картинно хапаючись за те місце, де колись було серце. — Зупинися, нерозумна жінко! Куди ти оце зібралася проти ночі, на край світу? До цих смертних, що мруть від першої-ліпшої чуми й вірять у пласку землю? Ти ж там зів’янеш, як моя репутація серед світлих магів!

Явдоха важко зітхнула і навіть не обернулася. 

— Чахлику, ну чого ти оце репетуєш? Йди до біса. У мене ступа прогріта, а я ще коту заспокійливого відвару не влила. 

— У біса я був, — серйозним тоном повідомив Кощ, перекинувши букета з однієї руки в іншу. — Він каже, що не витримує моїх інтелектуальних розмов про сучасну магію і її можливості, а в мене не вистачає снаги варити у котлах сірчаний коктейль, без якого у біса ломка починається… 

— То не йди, якщо ви знову не можете порозумітися! Два телепні на мою голову! — сплеснула руками Яга. — Зроби щось корисне, тільки не плутайся в мене попід ногами. Хіба не бачиш, що я поспішаю?! 

— Але я кохаю тебе! Що може бути корисніше? — Чахлик упав на одне коліно, і його суглоби заскрипіли так, наче коту прив’язали до хвоста порожню консервну банку й підпалили свічкою те, що під хвостом. — Я обіцяю тобі вічну любов! Ну, ти ж знаєш, що в моєму випадку це справді довго! Я куплю тобі нове болото! Ні, не куплю… Я його так у водяника заберу, він мені винен… Чи що ти там хочеш, красунечко-розумнице ти моя? Замок у Карпатах! Ступу викую із чистого срібла з підігрівом на вугіллі! Можу навіть золоту, тільки вона непрактичною буде, бо золото — метал благородний, для такого не призначений...

— На дідька мені твоє болото? — не витримала Яга, нарешті повернувшись до нього і вперши руки в боки. — У мене й своїх вистачає! Можеш обійти цей ліс і сам усе побачити на власні очі, тільки до кікімор не загравай, бо не тільки побачиш болото, а й скупаєшся в ньому за милу душу, вони підсоблять… 

— Та нащо мені твої кікімори, вони страшні як смертний гріх, — Кощій так налякався перспективи крутити любощі з кікіморами, які це діло дуже поважали й заманювали у свої болота всіх чоловіків, хто мав необережність зайти у їхні володіння, що замалим не перехрестився. — Мені ти потрібна, Явдохо… 

— Костю, сонечко, ми з тобою це вже проходили. Твоє “кохаю” зазвичай закінчується тим, що я потім сто років мию твої золоті злитки від пилу і слухаю розповіді про те, який ти великий і невмирущий. Мені нудно! Розумієш? Нуд-но! У лісі тиша, лісовик тільки про гриби балачки заводить, а ти про свою голку в яйці. А я й те, й те давно знаю. Мені потрібен драйв! Люди потрібні, з їхніми радощами й болями. Я хочу пожити по-людськи, розумієш ти це чи ні?! 

Кощій підвівся, зітхнув, обтрусив коліна від крейди, в яку незрозуміло де вмурзався, і подивився на неї поглядом, у якому ховалась цинічна мудрість істоти, що пережила десятки імперій. 

— Ти не витримаєш серед них і року, Явдохо. Вони брудні, дріб’язкові й смердять цибулею з часником. Це так… некультурно! Залишайся вдома. Я віддам тобі ключі від північної скарбниці. Роби там що хочеш. Тільки не йди… 

Явдоха подивилася на його бліде обличчя, на ці нещасні лілії, зітхнула... і здалася. Тоді, триста років тому, їй здалося, що північна скарбниця — це непоганий компроміс. Але роки складались у віки, а її бажання пожити серед людей так нікуди й не поділося, бо з любов’ю в них досі так і не зрослося. А все тому, що вона, виявляється, любить цибулю й поважає часник… 

*** 

Ну що, готові до пригод Яги з Кощієм, себто Єви з Костею? Якщо так, то примощуйтесь у ступу - і гайда з нами! Місцями буде весело, місцями пізнавально, але весь час цікаво... 

Явдоха Степанівна, або красунечка Єва, зі своїми прадавніми знаннями й уміннями, зі смартфоном у руках - це ще те видовище. А Невмирущий, котрий став Невмиракою, це взагалі щось... і це щось готується проводити міжнародну конференцію некромантів...