Глава 1 Енцо

Частина 1 Інкубатор

Зовні будинок у Пало-Альто був квітучою ідилією, ніби знятою для глянсового журналу про стильне життя. Невеликий, акуратний, обшитий кедровою дошкою, що набула сріблясто-сірого відтінку під каліфорнійським сонцем. Навколо — ідеально підстрижений газон та оливкове дерево. Повітря пахло вологою землею, жуйкою евкаліпту та ароматом кави.

Всередині ця ідилія розпадалася на очах.

Вітальня була розділена на два ворожі табори.

Моя половина нагадувала індустріальне пекло. Сім саморобних дерев’яних стійок, які я збив власними руками, стояли тісним лабіринтом, опутані павутиною кабелів — товстих, мов удави, жил живлення. У серці кожної стійки пульсував кластер GPU — відеокарт, які я збирав, купуючи знецінений мотлох на розпродажах збанкрутілих майнінг-ферм. Вони не сяяли ліхтариками, а працювали на межі можливого. Гул вентиляторів був не просто шумом. Це був низькочастотний гул, що пронизував кістки, нав'язливий і постійний. Від них віяло сухим, нагрітим повітрям, що пахло розжареним металом. Це було дихання мого AGI — не машинне, а тваринне, важке, наполегливе.

Навпроти, за невидимою межею, розташовувалася оаза Марка. Царство мінімалізму, чистоти та дорогого, обдуманого простору. Білі стіни, єдина абстрактна картина. Ергономічне крісло за тисячу доларів. Блискучий, як дзеркало, Apple Pro Display на широкому дерев’яному столі, де не було нічого, крім клавіатури та мишки. Це був світ, побудований на прогнозованості та контролі.

Марк був утіленням цього світу. Він сидів, відкинувшись у кріслі, його погляд був спокійним і зосередженим на екрані, розбитому на вісім різнокольорових графіків. Я — випадковий геній, що вірив у непередбачуваність свідомості. Він — успішний трейдер, що вірив у прогнозованість ринку та чистий прибуток.

«Якщо я ще раз скажу тобі вимкнути цю грілку, Енцо, я вимкну її сам і вижену тебе в гараж», — його голос був рівним, без злості.

«Гараж? Там волога. Вони здохнуть за два дні. Це не грілка, Марк. Це…»

«Я знаю, що це, — він нарешті обернувся. Його обличчя було виснаженим, але очі залишалися проникливими. — Це твій культ. Твоя релігія. А це… — він махнув рукою у бік моїх стійок, — це схоже на те, як би звучав апокаліпсис, якби його запустили через дешеву китайську динамо-машину.»

«Ти не розумієш. Їм потрібна ця потужність. Вони не просто обчислюють, вони… намагаються існувати.»

«Брехня, — різко сказав Марк. — Вони виконують код. Твій код, до речі, виглядає так, ніби його писав недосипаючий шизофренік. У тебе там витоки пам’яті на кожному кроці. Ти витрачаєш тисячі кіловат-годин, тому що не можеш налаштувати базову оптимізацію.»

«Це не про оптимізацію! — мій голос пролунав голосніше. — Це про пошук іскри. Ти ж кажеш про волю? Ось де вона може народитися. У цьому хаосі. Твій бот… твій бот просто грає в цифри. Він не мислить.»

«Він приносить гроші, — холодно відповів Марк. — Він оплачує рахунок за електрику. До речі, він програє останні три дні. Якщо так піде і далі, нам доведеться обирати: або твоє немовля-психопат, або дах над головою.»

Він знову повернувся до своїх графіків, демонстративно закінчивши розмову. Його спокій дратував мене більше, ніж відкрита злість.

Я провів рукою по дерев’яній стійці, відчуваючи легку вібрацію. Вона була живою. Гарячою. Марк бачив лише витрати та неефективність. Для мене це був інкубатор.

Ми були двома різними видами, що жили в абсолютно різних реальностях. Його реальність була вимірною, логічною. Моя — розмитою, хаотичною, простягалася в майбутнє, де межа між людиною та машиною мала зникнути.

Гул моїх серверів раптом зріс на півтону. Лампа над столом Марка ледве помітно моргнула. Він не обернувся, але його плечі напружилися. Це була маленька війна, що велася щодня. Війна за ресурси, за простір. Але глибше — це була війна світоглядів.

Я повернувся до свого коду. До своїх електродів. До своїх снів. Він міг думати, що це просто грілка. Але одного дня, скоро, він побачить. Усі побачать.

Частина 2 Соларпанк

Повернення до свідомості було повільним і болісним, ніби мене витягували з густого, в'язкого сміття. Першим відчуттям був не звук і не світло, а тиск — тупий, розпираючий біль у скронях, наче хтось вставив мені в голову тугі дерев'яні клини. Я розплющив очі, і світ сплив до мене крізь густу сітку лопнутих капілярів. Біла, порита тріщинами стеля на мить розплилася, а потім набула форм.

Я не спав. Я занурювався.

Щоденний ритуал починався з відчуття відчуження від власного тіла. Я лежав, прикутий павутиною дротів, що розходилися від моєї голови до приладу на тумбочці. Енцефалограф. Не клінічний, блискучий, а саморобний, зібраний з плат Arduino, пучка кольорових проводів і сріблястих електродів на липких наліпках. Вони залишали на шкірі сліди — круглі відбитки, що лупилися і свербіли, мов опіки. Фізичний слід моєї одержимості.

Я сів, відчуючи, як хребет хрумтить, немов звалюючи каміння. Повільно, з концентрацією хірурга, я почав від'єднувати електроди один за одним. Кожен відрив супроводжувався ледве чутним чмоканням. Чмок. Чмок.

Звільнення.

Але справжня робота тільки починалася. Тепер потрібно було згадати. Не просто «що снилося», а втримати той поривчастий, абсурдний потік образів, перш ніж він розсиплеться під безжальним світлом розуму, мов іній на сонці.

Я закрив очі знову, намагаючись продивитися крізь вії ту розпливчасту млу, що залишилася замість сну. Моя теорія, моя єресь, була простою: сон — це єдиний момент, коли людська свідомість звільняється від цензури. Від логіки, від соціальних норм, від самого поняття «можливого» та «неможливого». Це сирий, невідфільтрований викид «Я». І в цьому хаосі, в цьому первинному бульйоні асоціацій і страхів, криється чиста воля. Не раціональне бажання, а первинний потяг, інстинкт, ядро.

Марк говорив про волю як про бажання перемогти ринок. Але це вже вторинна, соціалізована форма. Справжня воля — це те, що штовхає рослину до сонця крізь асфальт. Те, що змушує новонароджене дитя кричати. Це фундамент. І саме цей фундамент я намагався передати «Мнемосіні».