10. ЛАС - ВЕГАС

Хантер, вважаючи своє завдання виконаним, підійшов до пульта управління і задав програму на посадку. Чим нижче опускався АТЛАС, тим сумніше було бачити колись прекрасне місто. Остові напівзруйнованих хмарочосів стирчали, як поломані зуби, ледве вгадувалися обриси вулиць, Лас-Вегас був невпізнанним. Скляні фасади казино розтеклися, наче віск, сталеві каркаси покоробилися від жару, а асфальт на дорогах спучився і потріскався, вкритий товстим шаром попелу і сажі. Обвуглені залишки пальм і фонтанів лежали в купах, а знамениті неонові вивіски перетворилися на покручений метал, що тонув у пилу.

На висоті близько чотирьох сотень метрів АТЛАС почало гойдати поривами вітру. З боку центру міста налетіла чорна хмара і затягнула шибки кабіни брудною пеленою. Хантер задав команду «стоп», АТЛАС припинив спуск і захитався, наче на хвилях.

— Це ядерний пил, — показав Хантер на ілюмінатор. — Він випадатиме на землю ще довго, особливо при опадах. Бережись його!

— Ти думаєш, АТЛАС врятує нас від радіації? — запитав я, дивлячись на мутні шибки.

— Поза всяким сумнівом! У ядерному пилу не більше п'ятисот рад, але якщо отримаєш таку дозу кілька разів, це смертельно, — відповів він, не відриваючи погляду від екрану.

Хмара зникла так само раптово, як з'явилася, і перед нами знову відкрився вид на місто.

Хантер направляв відео пошукач то в одну, то в іншу сторону, а я сидів у кріслі, і в голову приходили найнеймовірніші думки. Наша психіка, мабуть, так влаштована, що навіть у безнадійні хвилини, коли шансів на порятунок немає, у нас тліє надія на диво. Я мріяв, як АТЛАС прилетить у наше місто, як я побачу свою квартиру, прийму душ, надягну форму, сяду в машину, увійду до лабораторії — і все, що було мені дорогим, виявиться цілим. Після пережитого поняття життя і смерті змінилося. Я визнав свою нікчемність перед природою — і це вже було досягненням.

У молодості я вивчав релігійне вчення про кінець світу, але смерть здавалася далекою, нереальною, філософським поняттям для морального стримування. Тепер, коли вона була поруч, я думав, чому ця істина не дійшла до тих, хто вважав себе безсмертним і влаштував цю війну. Якби вони усвідомили скінченість життя, катастрофи б не сталося.

Але я зрозумів, що, ще живий — і тільки завдяки АТЛАСу.

— Хантер, ти добре вивчив інструкцію, яку я тобі роздрукував? Який ресурс польоту без дозаправки у АТЛАСа? — почув я свій голос.

Він неохоче відірвався від екрану, потер скроні, пройшов і сів поруч.

— Турбіни працюють на кристалізованому водні — промовив він. — Водень — найпоширеніший елемент у Всесвіті, в атмосфері його необмежено. Конструктори стверджують, що ресурс практично невичерпний.

— Це в нормальних умовах, а в умовах ядерної зими? — не вгавав я.

Хантер знизав плечима, і мені здалося, що крісла під нами захиталися. Я шкодував, що не вивчив прогнози вчених про наслідки ядерної війни.

— Ти не знаєш, через який час після катастрофи настане ядерне похолодання? — запитав я.

— Джеймс тобі вже говорив, що не одразу, — відповів Хантер, заплющивши очі. — Ти бачив, як хмара з аерозольно-радіоактивними речовинами піднялася вище дванадцяти кілометрів?

— Бачив. І що?

— Ці хмари через дві-три тижні почнуть поглинати більшу частину сонячного світла. Моря та океани не одразу замерзнуть, верхні шари води, метрів сто, прогрівалися сонцем і віддаватимуть тепло поступово. В крайньому разі, там знайдеш порятунок…

— Знайдемо, — поправив я, але Хантер начебто не чув.

— Вчені говорили, що в прибережній зоні будуть ураганні вітри та опади. Остерігайся чорних хмар, можливі токсичні смоги, — попередив він ледве чутно.

— Ми так і будемо висіти на цій висоті? — спробував я перевести розмову.

Хантер отямився, спробував встати, але не зміг.

— Принеси із багажного відсіку трохи спирту, — попросив він слабким голосом.

Я підвівся, пройшов у вантажний відсік і побачив, що тіло Ларсона, скорчившись, упало на підлогу. Температура в салоні підтримувалася на рівні двадцяти двох градусів. Не знаючи, коли зможу віддати тіло землі, я вирішив помістити його у морозильну камеру. Вигрібаючи запаси, я з труднощами просунув тіло на верхню полицю, налив спирту в кружку і повернувся в салон. Увійшовши я виявив що Хантер диктує "Еліс" звуковий запис:

«…Волею долі ми уникнули світлового випромінювання і вибухової хвилі, але радіоактивні речовини наздогнали нас пізніше… Ми бачили, як швидке виділення тепла в центрі пожеж піднімало маси повітря, створюючи урагани, спрямовані до осередків горіння…»

— Навіщо тобі це? — запитав я, подаючи спирт.

— Для майбутніх поколінь, — відповів він, вчепившись губами в кружку, зуби застукали об метал. — Невідомо, хто, крім нас, бачив підйом радіоактивного пилу. Якщо це дійсно війна, живі істоти напевно залишилися — хтось їхав у метро, хтось працював шахтах, тобто в тих місцях де вибухи і радіація не могли їх дістати.

У цьому я з ним був згоден. Мені теж не хотілося вірити в загальну загибель.

— А тепер давай знижуватися! — сказав він.

Я включив зниження. АТЛАС обережно опустився на поверхню в відносно вільному місці серед руїн — раніше тут був міський парк. Піднялися хмари пилу. Хантер підійшов до люка, почекав, поки пил осіде, і натиснув кнопку. Я став біля ілюмінатора поруч із люком, очікуючи його появи зовні. Тонучи в аерозольній суміші та попелі, він рушив до виходу з парку, де виднілися зруйновані вулиці. Йшов він повільно, то повертався спиною до вітру, то відпочивав, з труднощами переставляв ноги. Вийшовши з парку, він пробирався вулицею серед уламків: покоручені автомобілі лежали на дахах, стіни будівель обвалилися, оголивши нутрощі, дроти звисали, як кишки, асфальт був усіяний шибками та металом, а вітер піднімав попіл, створюючи сірий туман. Обвуглені залишки дерев і фонтанів змішалися зі сміттям, а вдалині стирчали покручені каркаси готелів.

Раптом Хантер змінив напрямок. Я направив об'єктив, але нічого не розгледів. Він сховався за поворотом і довго не з'являвся. В очікуванні його я зайшов у базу даних Еліс, розділ «аварійні ситуації» і став читати: «При порушенні озонового шару можливі опіки… Захворювання крові, щитоподібної залози, легень…»