Проза

В кінці травня, як завжди, я вирушив на те місце, де ловив рибу. Вийшов на зупинці, пішов зверху дачного селища, де була велика
галявина. Там по стежинці спустився вниз до шляху і пройшов до кінця, де жив мій товариш Олександр Васильович.
Крізь зарості пробрався до куреня. Всередині спорудження було дуже сиро. Розсунув очерет, головний покрівельний матеріал, щоб
скоріше просохло. Стільчик був на місці, він залишився з минулого року. Захопивши його з собою, присів ближче до берега. Дістав
макуху, розкришив, розкидав подалі від берега – для прикорму риби. Після нересту вона зголодніла.
Водяна гладінь злегка парувала, будила приємні спогади. У пам’яті виникали далекі картини, неповторні враження, які були властиві
хлопчакові, залюбленому в природу та її явища. Для когось – звичайна вода, а для мене – справжні розсипи блискучих іскор… Можна
споглядати, не відриваючись, цілими годинами.
Але біля води було ще прохолодно, довелось згортатися. Поставивши стільчик до куреню, я вийшов на дорогу і попрямував у гості до
Олександра Васильовича.
- Ну, що, Миколо, оглядав своє місце?
- Так! Все нормально, зробив прикорм з макухи і пішов. Тижнів через два приїдемо з Давидом на рибалку.
Випили чаю, поспілкувались і я пішов. Піднявся по стежці на галявину і не міг намилуватись красою.
Тут береги перевтілювались, вкривалися травою, а дерева одягали своє літнє вбрання. Свіжість повітря наповнювала груди. Вітер гнав
дрібні хмари по небу, ніби пастух стадо овець… Раптово прийшла думка: от би залишитись тут якомога довше! Побудувати альтанку саме
на цьому місці, на найбільш підходящій точці, звідки відкривається чудовий краєвид!
Вдома, дочекавшись вечора, подзвонив Віктору Миколайовичу і попросив, щоб він зайшов до мене. Ми сіли на кухні і під дружнє
чаювання завели розмову, обговорюючи мою ідею.
- Там дуже гарне містечко – можна їздити відпочивати з дитиною, бути на природі, - переконував я.
Віктора Миколайовича не довелось довго умовляти, він погодився.
Наступного дня я подзвонив Олександру Васильовичу і обговорив цю тему з ним.
- Ти знає, Миколо, у мене є добрячі оцинковані листи, ними можна зробити покрівлю для альтанки. І дошки також є, привезеш крупні
бруски і все.
Рівно через тиждень ми утрьох дружно взялись до роботи. Знадобилось усього два дні і альтанка була готова. Ми пофарбували її в
зелений колір. Наша будівля видалась просторою, надійною, сюди могли вміститися цілих півтора десятка людей.
По периметру розмістили широкі лави, а посередині влаштували великий круглий стіл для майбутніх банкетів. Залишки будматеріалів
віднесли Васильовичу.
Дружина Віктора з радісним здивуванням дізналась про новобудову. Адже вона дуже любила їздити на галявину з онуком. Тепер
відпочивати стане набагато зручніше.
А я, усамітнившись у себе на кухні, пив чай і… виношував наступну мрію. Альтанка то є, а тепер би посадити яблуньку! Як вона
розкішно квітне, а які плоди!
Дочекавшись вихідного, поїхав на ринок, де торгували саджанцями. Вибрав яблуньку з тих, які були дорослішими. Привіз додому і не міг
втриматись, щоб не подзвонити Віктору Миколайовичу
- Що трапилось? – спитав він з порогу.
- Та ось вирішив посадити яблуньку біля нашої альтанки. Допоможеш?
Дісталися до місця, я сходив до Олександра Васильовича по лопату. Відмірявши три метри від альтанки, викопав лунку і посадив
деревце. Місцеві дітлахи, які грали в футбол, помітили, як ми возились з яблунькою. Я їх попросив, щоб наглянули за саджанцем.
- Не турбуйтесь, дядьку Миколо, тут тварин ніхто не випасає. Нікому й дерева чіпати!
Один хлопчисько зацікавився:
- А що за дерево таке?
- Це яблуня мрії!
Усі засміялися і розійшлись. Добряче поливши деревце, ми зібрали інструменти і віднесли Олександру Васильовичу.
- Ну, що, друзі, закінчили?
- Так, закінчили, яблуня посаджена, полита.
- Не переймайтеся, хлопці, я буду приглядати за нею!
Ще через тиждень ми з Давидом рано-вранці поїхали на рибалку. Я показав йому і альтанку, і яблуню.
- Тату, а ти знаєш, тут гарно, мені дуже сподобалось.
- Ну, що ж, тоді будемо частіше приїздити сюди! А зараз пішли скоріше, а то проґавимо ранковий кльош.
Діставшись до куреня, озброїлись усім необхідним. Я показав синові, де займаюсь рибалкою. Поставив стільчик, увіткнув у землю три
довгі металеві рогатини, неподалік одна від одної, підготував дві телескопічні вудки, довжиною по три метри. Наживка у нас була двох
видів: одна з м’якоті чорного хліба, перемішана з макухою, а інша – перлова крупа.
Скочуючи кульками наживку, чіпляли її на гачок і закидали вудочку, влаштувавши її на рогатині. Я трохи відійшов убік – цікаво було
спостерігати, як у сина блищать очиці, як він проникається справжнім азартом рибалки.
- Як тільки поплавки почнуть просуватися вбік, це означає, що риба клює і треба підсікати, - пояснював Давиду. – Сідай на стільчик і
сліди за поплавками.
Сам став закидати спінінг на щуку. Підсаку поклав ближче до Давида, про всяк випадок, що клюватиме риба. За третім разом відчув
рукою, як спінінг затремтів. Став намотувати волосінь і тут з води вигулькнула голова щуки.
- Давай, Давиде, бери підсаку, підійди ближче до берега!
Коточком регулював волосінь так, щоб зубата голова була над водою. Тоді риба, хапаючи повітря, менше смикається і її легше витягати.
Підтягнув щуку до берега, а Давид підсакою допоміг витягти.
- Ти дивись, тату, яка величезна у нас здобич!
- Так, синку, десь кілограмів зо три буде!
Вивалив рибу з підсаки, придавив ногою,
- Мені, синку, така велика щука ще не траплялась!
Рибу поклав у садок, потім опустив у воду і прив’язав до металевого стержня, забитого в землю на березі.
- Тату, дивись, тут в однієї вудки поплавок засмикався!
- Візьми, синку ту вудку та й ледь-ледь підніми. Відсунь на котку фіксатор, візьмись за вудку далі котка, руків’я вудки притисни до себе і
швидко намотуй волосінь на коток. Як тільки затремтить вудка в руках, знай, що риба потрапила на гачок! Швидко намотуй волосінь на
коток. От-от, глянь, з води вже з’явилась голова коропа! Ледь-ледь підніми вудочку і намотуй волосінь, щоб риба вийшла з води. Тепер
веди її до берега!
Я взяв підсаку, підійшов поближче до берега.
- Давай, синку, сміливіше! Ти поглянь, який крупний короп, міцніше тримай вудку! Давай, веди до берега!
Ось вже здобич зовсім близько, я підсакою витягаю її на берег.
- Вітаю тебе, Давиде, з першим уловом! Короп трапився на два кілограми, а то й більше! Молодець, що втримав! Тепер бери наживку і
закидай вудочку.
Коли я поклав коропа до садка, а пізніше став закидати спінінг, засмикався поплавок на іншій вудці.
- Ну, давай, Давиде, дій самостійно!
У сина все виходило добре, я тільки допомагав підсакою витягати рибу з води.
З шести ранку до десяти ми впіймали три коропи, чотири карасі і дві щуки.
Давид радів кожній упійманій рибині.
- Тату, можна я буду з тобою ходити на рибалку?
- Тобі сподобалось?
- Так! Це було захоплююче!
- Ну, що ж, сьогодні був хороший кльов.
Я дивився на сина і радів від того, що він перебував у пречудовому настрої. Ось воно, єднання з природою, пізнання нових відчуттів і
почуттів! Син змінювався на очах, ставав азартним, енергійним, завзятим. Це чудово!
По-хазяйськи склав вудочки, зв’язав їх докупи, поклад до спеціального чохла. А я у той час дістав садок, наповнений рибою, діждався
поки стекла вода.
Рештки наживки я подрібнив і викинув у воду. Сховав стільчика і рогатини в курінь і ми з сином вирушили до Васильовича.
- Ну, що Миколо, з уловом
- Та ще й з яким! У Давида сьогодні бойове хрещення, він так відзначився!
Залишивши одного коропа і двох карасів Васильовичу, ми попрямували додому. Зупинившись біля альтанки, підійшли до яблуні.
- Це та, що ви з друзями посадили? – спитав Давид.
- Так, синку, іона. Така висока, я зумисно обирав доросліший саджанець, щоб краще прижився.
- А який сорт?
- Я назвав цей сорт «Мрія».
- А чому?
- Я так задумав, щоб кожен, хто з’їсть яблуко, добився втілення своєї мрії.
- Тату, ти – фантазер!
Мені захотілось обійняти рідне деревце. В душі піднялись гарячі почуття, на очах чомусь запеклися сльози:
- Не сумуй, мила! Ми приїдемо через тиждень!
А Давид додав:
- Тримайся, яблунько, до зустрічі!
Коли їхали в автобусі, я мимоволі посміхався, пригадуючи нашу рибалку і те, як Давид радів кожному улову. Чудовий був кльов того
ранку. Треба все розповісти Віктору Миколайовичу, поділитись рибкою.
Так і вийшло. Увечері зібрались за столом і вдихаючи аромат смаженої риби, вигукували і прицмокували губами – слів не вистачало!
З того пам’ятного улову ми стали частіше вирушати на рибалку, провідуючи гостинну яблуньку і затишну альтанку.
Віктор Миколайович з дружиною і внуком також часто приїздили відпочивати на галявині. Коли настала глибока осінь, ми з Олександром
Васильовичем зробили пірамідку для яблуні – обтягли целофаном і придавили внизу камінням, щоб вітер не зніс цю примітивну споруду.
Коли прийшла зима, пірамідку занесло снігом, яблуні було легше перенести морози. А коли потеплішало, сніг розтанув, ми навідались до
деревця. Розкрили халабуду, а яблунька – жива-живісінька! Успішно перенесла морози.
На вихідні зібрались біля яблуньки. Зраділи, що зима минула без потрясінь. Скоро саджанець тріпотів ніжними листочками, тягнувся до
сонця. Що може бути приємніше – вона живе!
До осені ми знову спорудили пірамідку, щоб утеплити яблуню. Навесні ретельно прибрали все і переконались, що недарма порались –
зимівля була успішною! Саджанець став набагато дорослішим!
В кінці травня, після чергової вдалої рибалки, ми зібрались на дачі в Олександра Васильовича. Насмажили риби і піднялись нагору, в
альтанку. Дітвора – Трохим і Давид, грались на галявині. А ми ніжились і блаженствували.
Але через пару тижнів у мене почувся телефонний дзвінок. Олександр Васильович дзвонив зі своєї дачі і повідомив погану звістку:
- Колю, хтось викупив ділянку, де знаходиться наша альтанка і яблуня. Що й говорити – вся галявина! Обнесли територію парканом,
будівельні роботи – в розпалі!
Найближчими вихідними я переконався у цьому. Покликав будівельників і спитав у них, що тут відбувається? Один з чоловіків сказав,
що ділянка викуплена і вони будуть будувати дім.
- А з приводу тієї альтанки і яблуні новий господар сказав нам, щоб нічого не чіпали.
Мене це трохи заспокоїло і я поїхав додому. Увечері обговорив подію з Віктором – він мешкає поруч. Розповів про все, він трохи
засмутився. Зате потім втішив мене:
- Не переймайся, все обійдеться, оскільки він не чіпає альтанку і яблуню, - значить людина добра.
Я припинив ходили на рибалку. Було якось ніяково, що моя яблуня опинилась за парканом.
Пройшло близько трьох років. І ось подзвонив Олександр Васильович і сказав, щоб я терміново приїхав на дачу.
Стривожений і схвильований я йшов до свого товариша. Ми з ним довго сиділи, спілкувались. Виявляється, між ним і новим господарем
ділянки вже відбулось знайомство:
- Наступними вихідними підемо до нього в гості, познайомимось і провідаємо нашу яблуню.
Повернувшись додому, я повідомив новину Віктору Миколайовичу. А коли ліг спати, мені приснився сон. Ніби хтось подзвонив мені у
двері. Відкриваю, а там… стоїть яблуня і каже мені:
- Я тебе так давно чекаю! Поглянь, скільки плодів тобі принесла! – і густо обсипала мене яблуками, обняла і сказала, що чекає в гості.
Прокинувшись, я зрозумів, що треба щось вирішувати. Розповів Віктору і додав:
- Поїду, дізнаюсь про ситуацію, а потім всі підтягнемось.
Наступного дня наше знайомство відбулося. Назустріч мені вийшов хазяїн і назвався Анатолієм Анатолійовичем, запросив до двору. Поки
господарі готували пригощання, я піднявся до яблуньки. Обняв її, притулився щокою до жорсткого ствола і прошепотів:
- Пробач, рідненька, що мене так довго не було. Сумував, переживав, думав, що не побачимось.
Яблуня у відповідь зашелестіла гілками, легкий вітерець пробіг по її листі. Вона все розуміла! Тим часом мене покликали і я пішов до
альтанки. На столі лежав духмяний пиріг, а дружина господаря Оля розливала нам чай. Розговорились. Виявилось, дуже гостинні люди,
приємні і ввічливі:
- Ти, Миколо, можеш приходити до нас з друзями, адже цю альтанку будували ви! Вас завжди чекає ваша яблуня, а ми, щоб вона не
сумувала, посадили грушу, сливу і черешню.
Я подякував Анатолію і його дружині. Пообіцяв, що наступної неділі, опівдні, приїдемо всією компанією.
Але перш ми з Давидом вирішили порибалити в суботу. З уловом зайшли до Анатолія Анатолійовича:
- Це вам до завтрашнього столу! Три карасі і два коропи.
Зраділа господиня привітно спитала:
- А це ваш син Давид?
Я ствердно кивну головою.
Повернувшись додому, ми покликали Віктора і Наталю до себе. Вони зайшли і побачили рибу, дуже здивувались нашому улову.
- Вітю, я зараз візьму одну щуку і карася, віднесу Зої Данилівні, а решту візьміть додому, хай Наталя насмажить риби нам усім і ми
повечеряємо.
- Із задоволенням! – вигукнула Наталя.
Віктор Миколайович працював художнім керівником творчої групи у нас на роботі, а Зоя Данилівна, наш бібліотекар, виступала на
концертах з художнім читанням.
Коли я приніс рибу, Зоя Данилівна вигукнула:
- Це мені?
- Авжеж! Я ж обіцяв вам, як спіймаю, то пригощу вас рибою!
- Ой, дякую вам! А що у вас з роботою, Миколо Івановичу?
- Валентина Єгорівна подзвонила і сказала, що у вівторок додасть план і Анжела Юріївна розподілить додаткові завдання на всіх. А з
приводу концерту – чекаємо команду від Стефанії Семенівни, нашого голови профкому. Якщо все вийде, то вас і Галину Олексіївну
попередять. Ну, все, Зою, я побіг! До зустрічі у клубі у Євгена Валентиновича!
- Вітання Віктору і Наталі! – сказала Зоя.
- Добре, передам!
Увечері зібрались за столом і з великим задоволенням їли рибу. Заодно повідомив Віктору Миколайовичу про те, що гуморески для Лідії
Андріївни готові.
- От і чудово! Концерт буде насиченим! – сказав Віктор Миколайович.
Згодом я розповідав, як ми провели сьогоднішню рибалку. А знайомство під яблунькою-мрією відбулося вже у неділю.
До альтанки прийшла і Настя, дочка господарів. Від нашої компанії був пиріг – у відповідь на пригощання господарів. Олександр
Васильович, як завжди, доповнив стіл шоколадними цукерками.
Діти, наївшись пирогів, вибігли погратися на галявині. А ми – гості і господарі – продовжували тиху і приємну розмову.
- Альтанка вийшла на славу – затишна і простора, - сказав Анатолій. – Давайте частіше збиратися тут!
Всі дружно погодились.  Ще б пак – на столі смачна випічка і не менш смачніша смажена риба!
А я дивився на високе гілля і думав: як прекрасно, що Анатолій викупив цю ділянку і зберіг альтанку з яблунею. Тепер моя красунечка
буде під наглядом. Завдяки всім, хто тут зібрався, я зміг здійснити свою мрію. І недарма цей сорт тепер носить гідне наймення!