Яблуньки

Яблуньки

Спека стояла нестерпна…

Повітря, мов сухий пісок, набивалося в горло, скрипіло там і примушувало раз по раз відкашлюватися.

вузька і кривенька, камінчик на камінчику. Босі ноги ледве вибирають, куди стати. Їм боляче. На піску і камінцях залишаються від них рудуваті розмазані плямки.

Сонце пече. На небі ні хмаринки. Навіть його блакить зблідла.

Очі втуплені у стежку. Але вони не вибирають куди ступити – болять від яскравості сонця.

Руки затерпли, болять. Пальці так заніміли, що ледве тримають суху, зашерхлу деревину. Під пахвами пече чи то від поту, чи то від доторку дерева до шкіри… Що воно таке? Важке, велике…

Хрести! Два… Чиї?..

Це доля?

Ким вони зроблені? Збиті чи витесані? Що це за дивне дерево, яке росте як хрест?

Іти важко. Не дають впасти тільки хрести та усвідомлення того, що треба йти.

Хрести.

Їх два. Важкі вони. Проте вниз не тягнуть , а навпаки ніби підпирають знеможене тіло.

Відірвати погляд від землі й глянути на них. Товсті стовбури під кожною пахвою. Червонясті. На мить зупинитися … Кинути погляд … ні, не назад – на них…

Кривуваті, з паралельними, як на хресті, нерівно обрубаними гілками…

Дивне дерево… Сосна? Бо червонясте. Проте кора не така… Стара, порепана, вона подекуди звисала лахміттям аж до червонястого сліду.

Яблуня?! Якась дивна…

І чому саме яблуня?.. І де ростуть такі дерева? Високі, з гілками, що розходяться тільки біля верхівки.

Як довго тягнеться стежка! Треба дійти до вершини!

Спіткнулася…

Ледве не впала…

Хрести не дали…

Мало не впустила їх із затерплих рук, проте вдержала…

Вдержала!..

Пішла далі. Далі… Уперед…

Раптом небо стало глибшим. Ширшим…

Простягнулося далеко-далеко. Округлилося…

Ось вона! Вершина!

Дійшла! Добилася! Домоглася!

Підтягла хрести ближче: «Дякую, що не дали впасти… Дякую, мої любі…»

Тихо шепотіла до них, мов до живих…

Підняла по черзі обрубками гілок вгору. До сонця. Знесилено обняла їх міцніше, притулилася щоками до обідраного лахміття кори…

Сонце, втомлене за день, хилилося до обрію. Його проміння вже не було таким палючим, стало навіть лагідним…

Стовбури хрестів у цьому вечірньому сяянні стали ще червонястіші.

Хрести…

Ні! Це вже були не хрести.

Земля під ногами ворушилася, приймаючи обрубані основи, що несподівано проросли корінням. Кора вже не висіла лахміттям. Обрубки гілок випустили пагінці, вкриті несміливою молодою зеленню…

Сонце сідало. Біля його пурпурового лику з’явилася хмарка. Легка і, здавалося, невагома.

Відрізнений нею промінь упав на новонароджене гілля, запалив на ньому ніжний цвіт. Рожевий, як сонячне проміння, коли воно голубить землю, лягаючи чи встаючи… Не опівдні…

Ні! Це не хрести!...

Яблуньки…

Усе… Вершина…Кінець?!