Глава 7

Зранку я помітила що мама з кимось розмовляє, побачивши мене вона скинула слухавку. 

-що таке... Мамо знову проблеми... 

-ні ні ні все гаразд, це неважливий дзвінок.. Не хвилюйся. 

Я з недовірою подивилась... Але не подала виду що їй не вірю. Я пішла в кімнату  і зазирнула у шафу, в пошуках гарного одягу, але нічого цікавого не знайшла, я сіла на ліжко і подивилась у вікно, моя кімната ніколи не освітлювалась добре сонячним світлом, тому я й не любила сонце, і жила в тіні, а от мамина навпаки завжди була освітлена сонцем, і була світлою частиною нашого дому. 

-доню ти чого тут сидиш одна. Почула я голос мами. 

-нічого... Просто думаю... 

-зрозуміло... Так давай вдягайся ми йдемо гуляти, мені набридло дивитись як ти нудьгуєш. 

-Мамо ти ж знаєш, я не люблю гуляти, і тим більше не люблю сонце... 

-Я кому сказала... Мама навіть прикрикнула. 

Я покірно підійшла до шафи, вибрала найпростіший і найкращий одяг, переодягнулась взяла телефон, і пішла вниз до мами. Ми вийшли з готелю, і саме направилися в парк, аж раптом по дорозі мама крикнула.. 

-Мілана... 

Я обернулась на маму не розуміючи що сталось... 

-Мамо... Прокричала дівчина радісно.. 

Я геть нічого не розуміла, це що моя сестра. Я не знала що сказати, я просто стояла ошелешена. Як би ж я знала що саме Мілана знищить і зіпсує моє життя. 

-як не гарно з твоєї сторони, негайно привітався це твоя сестра.... Сказала мама. 

-привіт Мілано... Я Мія твоя сестра. 

-яка у мене гарна сестричка, жаль що я старше. 

-ну добре, ви вперше зустрілись треба відсвяткувати. Сказала мама з інтузіазмом. 

-Мамо не варто, ми ж сім'я. Сказала Мілана. 

Вона ж зіпсує усе моє життя, насправді вона ненавидить мене і я не розумію чому, щож не будем забігати на перед. Мілана при мамі вела себе гарно, а як ми залишалась на одинці вона не хотіла навіть глянути в мою сторону, я ніяк не могла зрозуміти що я їй такого зробила, щоб вона так ненавиділа мене....