Глава 2

Коли я зустріла Марка, він був поранений і ослаблений, я не могла просто пройти, тому підбігла.

-що з тобою? Запитала я... 

-нічого іди звідси, ти мені не допоможеш. 

-хто тобі сказав що недопоможу... 

Я розтібнула його сорочку, щоб перевязати поріз, на його животі, я відірвала тканину зі свого платячка яку подарував мені тато, і хотіла було перевязати, але він схопив мене за руку... 

-що ти робиш, спитав. 

-допомагаю, сиди смирно. 

-тебе не бентежить що я хлопець... Крутнувся він

-Аж ніяк, я допомагаю тобі, та не крутися ти так, тобі ж гірше буде. 

Він подивився на мене здивованими очима, я скориставшись вдалим моментом, обняла його щоб все-таки перемотати рану. 

-та що ти робиш... Крутиться він. 

-будеш крутитися, вирублю. 

-ти.... Хахаха. 

-Я допомагала мамі, і коли один пацієнт, запанікував я вирубила його, одним махом. 

-а.... то ти лікар?

-не я... а мама. Сказала я. 

Він мовчки сидів, адже справді повірив що я вирублю його, але я б не зробила цього бо це небезпечно для пораненого, ураженого в живіт. 

Я встала і хотіла мовчки піти. Але він схопив мене за руку. 

-дякую... А хто ти... 

-тобі не треба знати моє ім'я. 

-тоді я скажу своє, мене звуть Марко. 

-приємно познайомитись. 

-мені іще приємніше.. Я подивилась на нього: тобто мені теж, дяку.... 

-досить дякувати, я лише допомогла тобі. 

-ми іще зустрінемось... 

-можливо... Усміхаюсь я. 

-тоді я прикинуся хворим, або буду частенько хворіти.... Щоб зустріти тебе.. 

-не треба, я думаю ми ще зустрінемось. 

Я розвернулася і пішла, пройшовши кілька кроків я обернулась, усміхнулась йому, він глянув на мене але я була далеко.