Розділ 6.Відлуння лісової пісні.Ч.1

Субота!Скільки радості в цьому слові.Повноцінний вихідний ,після якого на наступний день не треба на роботу.Я прокинулася пізно.Але це ніяк не бентежило мене.Сьогодні ж субота- поспішати нікуди. Провівши кілька годин в душі застосувала на собі всі б'юті-штуки зі своїх запасів: пілінги ,масочки,скрабики і таке інше.

Відчуття голоду змусило згорнути мій домашній спа-салон.

  Спустилась на кухню.По дорозі заглянула  в вітальню: жодних ознак домовика.Де ж він пропадає?

Нашвидкоруч зваганила собі сніданок,який , взагалі-то,вже обід.

   За трапезою глянула ненароком на зап'ясток…Браслет!Ледь за нього не забула.Хапаю телефон.Як же я записала того хлопця?Кілька разів покрутивши список контактів , згадую."Даня А".Де "А"-означає альбінос.Таак…З фантазією в мене не дуже…

-Я чекав твого дзвінка,-після першого ж гудка почулось з телефону.

-Проб,- запнулася я.

Хотіла сказати "пробач",та в голові раптом чомусь прозвучав голос Тіні:"Не вибачайся перед усіма підряд.Ніколи не знаєш ,що прощаєш…".Що за тупа фраза і що б вона мала означати?Чому це вигулькнуло в моїй пам'яті саме зараз?Я струснула головою.

-Було багато справ.Геть вилетіло з голови,-виправдовуюсь  ,але все ж слів вибачень чомусь несвідомо уникаю.

-Нічого страшного.З ким не буває,-весело відповів хлопець,-То ми коли ми зустрінемося?В мене сьогодні вихідний..,- протягнув він.

-В мене теж,-поспішно відповіла я,- Давай сьогодні.Я під'їду.Напиши мені адресу.

- Домовились.Десь за дві години підходить?,-зрадів блондин.

-Звичайно,- відповіла я і поклала трубку.

  За секунду на телефоні висвітилось повідомлення з адресою.Це затишний парк неподалік звідси.Туди їхати кілька хвилин - значить можна не квапитися.Так що я спокійно продовжила доїдати свій сніданок, який взагалі-то обід.

   В двері подзвонили.Хто б це міг бути?Тоні?Контролер газової служби?Маніяк ,що хоче мене вбити?Подумала і сама з себе засміялася - останній точно дверним дзвінком користуватись не стане.Але по дорозі про всяк випадок заглянула у вікно вітальні,з якого частково видно ґанок.Зазирнувши в віконце помітила крихітну спину і руду потилицю.Постать нервово переминалася з ноги на ногу.Хм..знайома фігура…Яким вітром її сюди принесло?

Відчинивши двері я переконалася,що не помилилась.На моєму ґанку несміливо метушилось невеличкого зросту рудоволосе дівча - офіціантка з нашого з Тоні улюбленого кафе.

-Даринко?Ти що тут робиш?-я аж ніяк не очікувала побачити її на своєму порозі.

-Привіт,-несміливо мовила дівчинка,-Вибач ,що турбую.В мене до тебе справа.

- Ну заходь,- спантеличено кажу я.

Даринка миттю забігла до будинку.На вигляд їй десь п'ятнадцять-шістнадцять,але ми з Тоні ходимо в це кафе ще зі студентських років і вона там працює ще відтоді.Її вигляд з того часу мало змінився.Я думала,що вона десь нашого віку,просто  невеличка і вікові зміни не такі помітні.Це не здавалося мені дивним.. до тепер…Зараз такий юний вигляд та її феноменальна інтуїція мене насторожує.Щось у цій крихітці не так.Що вона тут робить? Звідки в неї взагалі моя адреса? Роздумуючи проводжаю її на кухню.

-Сідай,-вказую на перший ліпший стілець,-Чай будеш?- з ввічливості цікавлюся.

-Ні-ні,-замотала рудою головою дівчина,-Я тут у справі.Знаю…це дивно…звалилась ,як сніг на голову…Ти можеш вважати мене божевільною…але..,- нерозбірливо промимрила вона.

-Так.Давай по суті.А вважати тебе божевільною чи ні - я вирішу сама.Розказуй,-поквапила її.

Глибоко вдихнувши дівчина почала розповідати.

-Емм розумієш колись мені моя бабуся розповідала,що в нашому роді буцімто була…ну що бабуся її бабусі, її бабусі як би.. одним словом …мавка …в моєму роді була справжня мавка.Ну в крайньому разі бабуся так казала.Вона розповідала ,що колись давно мавка покохала людину.Й так покохала,що відмовилася від магічного життя  й стала жити як звичайна людина.Вона вийшла заміж за того чоловіка ,народила йому доньку.Йшов час,чоловік старів,а мавка ніяк не змінювалася.Одного дня її вже похилого віку чоловік помер.Та ж від туги за коханим стала деревом біля його могили. Тому в нашій родині народжуються одні дівчата і всі дуже молодо виглядають. Я думала ,що це просто казочка…сімейна легенда.Але я стала помічати за собою дивні речі: мені вже двадцять шість,а я досі виглядаю як підліток;я можу вгадати бажання людей до того,як вони їх озвучать;прийти до того ,як мене покличуть;інколи мені здається ,що я чую голоси рослин.І головне: недавно вона приходила до мене уві сні,- якнайшвидше старалась говорити дівчина,ніби боялася ,що я її переб'ю.

-Вона?Хто вона?- спокійно перепитую я.

-Вона - бабуся бабусі моєї бабусі- моя прапрапрапра(не знаю точно скільки разів "пра")бабуся.Та ,що мавка.Вона мені розповіла ,що її сестер хтось,або щось нещадно нищить,і не тільки тих,що шкодять людям ,а й тих,хто живе з ними в мирі.Якщо вони зникнуть усі -баланс в природи буде порушено. Вона сказала,що тільки Велес зможе допомогти.А ти,-вказала на мене,-єдина Велес,яку знаю.Можеш назвати мене несповна розуму й прогнати,але я не могла не прийти.

-Я не вважаю тебе божевільною.Я тобі вірю і спробую  допомогти,-я глянула на годинник.

Айй Даниїл!Я знов про нього ледь не забула.

-Давай так: мені потрібно  відлучитись по справах.Я тебе завезу додому і поїду на свою зустріч.Потім ми з тобою зустрінемося і все обговоримо.

-Як скажеш,-зраділа руденька.

-Кажи куди їхати?- спитала я коли ми опинилися в салоні моєї машини.

-Моя сім'я живе в квартирі прямо над нашим кафе,- повідомила Даринка.

Адресу питати потреби не було.Коли я під'їхала до кафетерію мій погляд впав на вивіску.Кафе-пекарня "Лісова пісня". Серйозно?Лісова пісня?!!Чому я раніше цього не помічала.

-Люди часто не помічають очевидні речі,-заявила дівчинка.

Я тільки здивовано поблимала очима.Я ж нічого не казала в голос…Ех…ці ж мені надприродні штуки.