Розділ 1.Катруся

   Тінь.Темна,але не чорна.Немов оксамитова.Не холодна ні…тепла…як ковдра в морозний день.Так комфортно , спокійно,безпечно.

   Світло..Таке різке пронизуюче.Очі ,як же болять очі. Неможливо глянути без болю.Це світло зовсім не гріє.Навпаки віє холодом…аж кров холодне в венах.Жах охоплює душу…

   Звук будильника повертає мене в реальний світ.

  Ранок…Раніше я полюбляла прокидатися рано. Пробіжка , душ,здоровий сніданок.О так я була із тих хто не п'є,не палить, не лається ,спить по вісім годин.І зранку виглядає як жива людина,а не зомбі якесь.

   Все змінилось за мить.Пожежа в квартирі,переїзд до будинку батьків.

Проблеми зі сном з'явилися майже одразу.Точніше проблеми в мене не зі сном,а власне уві сні.Засинаю я чудово.І ось тут починається найдивніше.Мене мучать кошмари,які насправді не зовсім кошмари.Я не бачу нічого конкретного тільки світло і тіні.І лякає мене чомусь саме світло.

   За цими роздумами помічаю,що будильник пищить уже третій раз(навмисно встановила найогидніший звук з надією ,що це допоможе прокидатися вчасно.. якби ж то).

Роблю над собою надзусилля щоб нарешті встати з ліжка.Холодний душ не надто допомагає збадьоритися. Такий сякий макіяж,щоб приховати темні кола під очима від хронічного недосипання.

  Спускаюсь на кухню.Оглядаю асортимент продуктів в надії,що з'явиться апетит (який зник разом з здатністю висипатися).Через силу запихаю в себе кілька ложок приготованої з вечора каші.Наливаю кави у термочашку.Без особливого ентузіазму рушаю на роботу.

  До речі про мою роботу: я працюю викладачем в університеті.Читаю лекції з історії української культури та регіоналістики, маю науковий ступінь з прикладної культурології та етнології і блаблабла.Невже раніше я вважала це цікавим?Я сьогодні і я якихось півроку тому -це дві колосально різні людини.

   Якщо раніше я могла зранку спокійно пробігти декілька кілометрів ,то зараз щоб потрапити  в університет,де я працюю (до якого від дому батьків хвилини п'ятнадцять йти пішки,якщо дуууже не поспішати) я беру машину. Так мені конче необхідний автомобіль,щоб доставити мою напів сонну  тушку на сусідню вулицю.

   Мій робочий день добігає кінця.Нарешті!.Як бідолашні студенти це витримують? Не знаю.Після роботи прямую в студію свого друга дизайнера-ілюстратора.Ми з ним створюємо комікси(це наше хобі ще зі школи).Так мені скоро тридцять і я працюю нудним викладачем і пишу комікси.

По дорозі до нього пробила колесо.

О так …такі неприємності буденна справа.Трясця, здається фортуна повернулася до мене …ну ви зрозуміли.На пробитому колесі ледь докочуюсь до шиномонтажу.Хвилин сорок сказали зачекати.

  Супер і що мені робити в цих хащах сорок хвилин?.Бачу сквер навпроти.Вирішую почекати там. Подивившись в різні сторони (машин немає),переходжу дорогу.Не встигла я зробити і декількох кроків,як звідкись взявся мотоцикліст ,який з величезною швидкість прямував прямо на мене.І в той момент коли я вже попрощалася з життям фігура в чорному відштовхнула мене з проїжджої частини.

    Фігурою в чорному виявився чоловік на вигляд мого віку.Він потрапив під колеса цього мотоцикла.Збивши хлопця мотоцикліст пригальмував і на якусь мить обернувся в бік своєї жертви( здається навіть щось крикнув) і поспішно зник. Прийшовши до тями я схопилася за телефон,хотіла викликати швидку.І тут я аж роззявила рота від здивування : збитий хлопець,який за логікою подій мав би бути як мінімум при смерті від такого удару, встав обтрусився і спокійненько пішов собі геть,ніби й нічого не було.

І тут мене як громом ударило.Тінь. Я впізнала тінь зі свої снів.ТРЯСЦЯ ВАШІЙ МАТЕРІ !!!ЦЕ ТІНЬ!!Присягаюсь колекційним виданням "Історії України" Миколи  Аркаса (так навіть в стресових обставинах я - зануда).

  Чимдуж я намагаюся наздогнати темну фігуру.Але він зник...Просто розчинився в повітрі.

  Зі ступору мене виводить телефонний дзвінок - машина готова.

  На автопілоті якось добираюсь до студії.Як торнадо завалюсь туди:

-Ти не повіриш що зі мною щойно сталося!!!!-, з ходу кричу і одразу замовкаю.

На моніторі комп'ютера бачу оголошення про зниклу дитину.На фото знайоме обличчя дівчинки.І по похмурому виразі обличчя Тоні (який взагалі-то Харитон) розумію,що трапилось щось серйозне.І йому зараз явно не до моїх галюцинацій.

-Га?..Що?..О, привіт.Вибач не чув як ти увійшла.

-Привіт.Питаю що сталося?,-тицяю пальцем в монітор.

-А це..моя небога..вона…вона зникла…

-Як зникла?- перепитую я.

-А так.Поверталася зі школи з моєю сестрою.Та зупинилась перекинутися кількома словами зі знайомою.Повертається,а дитина як розчинилася.

-Тобто, посеред білого дня біля матері зникла?..В поліцію зверталися ,у друзів шукали,на майданчиках …

-Так.Все обшукали ,всіх обдзвонили .Ні в лікарні ні,не дай Боже,морги навіть схожа дівчинка не надходила.В поліцію написали заяву.Намагалися відстежити по її smart watch - жодного сигналу.Дитина як розчинилася.Сестра в лікарні з нервовим зривом.В поліції розводять руками.Я не знаю що робити.От друкую листівки .Розклею по місту ,може хтось щось бачив.

-Отакої..,все що могла видати я,- давай листівки .Я поїду поросклеюю.Так ми охопимо більшу територію.Може дійсно якусь інформацію вдасться роздобути.-кажу я і розумію що це навряд чи допоможе,але сидіти склавши руки теж не діло.

  Завантажили листівки в мою машину.Їдемо це діло розклеювати ,паралельно перепитуючи в перехожих чи хтось щось бачив.

   Заїхали в район,де знаходиться школа Катрусі(так звати дівчинку). Обійшли кожен закуток району.Розклеїли мільйон оголошень.Опитали кожного перехожого.Результату - нуль.

-Давай повертатись,-видихнув знесилений Тоні,-Відвези мене до сестри в лікарню.

-Угу,-кивнула я.Не знаю чим я ще можу допомогти .

Ми мовчки пішли до машини.Зайшли ми далеченько тож повертатись довелося досить довго.

  І тут мою увагу привернула жінка.Ні не жінка .Те що я побачила лише віддалено нагадувало особу жіночої статі. Потвора з великою головою , довжелезним скуйовдженим волоссям і непропорційним тілом.Я зойкнула: