Епілог

Тридцять літ по тому… Епілог

Тривога. Знову тривога. Ця клята сирена. Пронизливо виє в самісіньке вухо і щезає, розчиняється в ній мирний сон. На годиннику четверта ночі. Як же хочеться спати! Ярина не має сили перебороти бажання побути в сні ще бодай мить. Там їй бачились прегарні квіти. Поливала їх, задоволено усміхаючись літу, сонцю й кожному щойно розквітлому пуп’янку.

А в реальності, до якої силоміць повертає сирена, жахлива війна. Як вона стомилася щоденно по кілька разів бігати в укриття, бачити там десятки змучених посірілих людських облич, чути пронизливий плач маленьких дітей, яким не доснити свій сон ще тяжче, ніж дорослим.

Бігати в укриття ще болючіше, як перечікувати тривогу в своїй домівці. В тому вона за місяць війни переконалася остаточно. Хоч їй здається, що вже до обставин воєнного часу призвичаїлася, позбулася страху. Вже і справді не п’є заспокійливого, як це бувало в перші дні війни, не телефонує в паніці подрузі. Вона фаталістка. Вірить, що у кожного свій фатум. Не знаєш, де згинеш, а де врятуєшся. Не знаєш, куди влучить чергова ворожа ракета і коли. Треба навчитися слухати інтуїцію – голос бога в собі. А вона мовчить. Тож Ярина нині нікуди не піде.

Важкі повіки падають на стомлені очі. Та заснути вже не вдасться. Жорстока реальність змушує на неї зважати. Сирена не перестає завивати. В Україні йде жорстока війна. В новинах – апокаліптичні кадри, на які не можна дивитися без сліз. Розбомблені затишні пристоличні міста. Нема вже колишньої затишної Бучі. Немає й Ірпеня, Гостомеля. Понівечені Суми, Чернігів, Миколаїв. Без кінця бомбардують Харків. Зметений з лиця землі Маріуполь. При згадці про це морське місто Ярині навертаються на очі сльози. Воно щоденно помирає під невпинним бомбардуванням. Помирає з голоду й холоду. В облозі. Прямо на розбомблених вулицях поспіхом закопують знівечені тіла чиїхось матерів, батьків, дітей. Тіла вагітних жінок із ненародженими, породіль зі щойно народженими і новим беззахисним життям, у якого ворог відібрав найголовніше право – право жити. Маріупольці помирають навіть у зелених коридорах, бо нащадки орди діють так же підло й підступно, як і їхні далекі предки: їхньому слову в жодному разі не можна вірити. Беззахисні мирні автобусні колони з дітьми та жінками, хворими й старими людьми не раз піддаються обстрілу, або ж їх брутально завертають назад. Людей з Маріуполя витягують з підвалів і везуть поза межі України. В якісь фільтраційні табори. В неволю. Ярина дивиться на ті кадри й не може стримати сліз. Похилені плечі, опущені голови, несуть свої пожитки, тягнуть за руки сонних заплаканих дітей. Це вже було в історії. Було! Ярину не покидає відчуття, що вона не в реальній дійсності, а справді в якомусь апокаліптичному кінофільмі, де проходить масштабна війна цивілізацій. Нинішня російська орда нагадує тих, що вже були в історії. Тих, котрі глумились над нами в Батурині. Тих, котрі прийшли «звільняти» Волинь і Галичину після падіння Польщі в тридцять дев’ятому. Ці, як і ті, так само ставлять на коліна й вимагають покори, так само б’ють, грабують, чинять нечувану наругу над жінками і навіть дітьми, вбивають мирних людей, хто лиш потрапить їм на очі. І роблять це з нечуваною люттю, із садистським задоволенням і блюзнірством.

– Господи, спаси Україну. Спаси й сохрани нас, українців. Тримай у своїй Божій опіці наших мужніх воїнів.

Тут в Ярининій німій молитві настає пауза. Серед тих воїнів її син. Її душа ціпеніє при згадці про нього. Адже вона знає, що він там, де найгарячіше. То в обороні столиці. То під загроженим Херсоном. Що там нині? Що діється на підступах до цього незламного героїчного міста?

– Боже, всесильний і всемудрий! Ти Всемогутній! Благаю Тебе, закрий своїм омофором мою дитину!

Вона вже не засне. Хочеться пити. Ниє поперек. Сирена виє й виє. Ярина сповзає з ліжка й повільно, в темряві хапаючись за стіни й меблі, бреде на кухню. Вона заспокоїть себе тим, що зварить кави й сяде працювати. Та працювати не вдається. Навіть у більш-менш безпечному закутку, в кріслі, що стоїть посеред коридора, вона не здатна зосередитись на якійсь думці. Думки мимоволі пливуть у напрямку сина. Холоне кава. А вона – не тут. Вона там, звідки розпочиналася ця біда, – в чотирнадцятому році. Їй не віриться, що все це діється з нею, що це її син Олег, який ніколи не служив у війську, ніколи не брав до рук зброї, потайки від неї записався добровольцем і тепер прямує на схід України, на ту далеку, не звідану, ніколи не знану війну.

Матір і син удвох їдуть в таксівці на місце збору. Вона тримає сильну синову руку в своїй і не хоче, не може допустити думки, що це відчуття синового тепла, його присутності може бути останнім у їхньому житті. Ні! Цього не може бути! Душать сльози. Душить відчай. Її рука помітно тремтить. Її стан передається синові.

– Мамусю, що ти? Не плач. Все буде добре. Я повернусь. Ти ж знаєш, у нас було досить добре тренування. Нас навчили воювати. І… Ти ж знаєш: у мене аж два броніки. Один на себе, а другий – на лобове скло. І шолом. Вона намагається вірити в захисну силу тих броніків і того шолома, усього захисного обмундирування, придбаного волонтерами, щирими патріотами українського тилу. Але ж вона знає, що то геть не така війна, коли ти стикаєшся з ворогом чоло в чоло, очі в очі. То не є чесний двобій. То підступна нерівна війна. Ти не бачиш свого противника, а він натомість за сотні й навіть тисячі кілометрів у тебе підступно цілить!

Та вона знає, що не має права плакати. Вона має бути мужньою. Тож заморожує свій стан тривоги, неспокою, намагаючись перевести думки в інше русло. Туди, де ясне небо і  нема війни.