Гл.13-18

13

Оксана вже давно посмажила котлети, зварила й потовкла на пюре картоплю. Та свіжим і смачненьким погодувала лиш свою трирічну Ганнусю. Дарма вона квапилася, метушилася: накришила на салат овочі, нарізала на дві тарілки ковбаску, копчене сало та твердий сир. Усе те довелося запхнути до свого холодильника, бо в Ярининій кімнаті його не виявилося. А сама вона як поїхала стрічати гостей, то немов у воду канула. Оксана переймалася тим та й перестала. Бо що від того зміниться? Вона вчасно зробила все, що її просили. Коли ж щось пішло в Ярини не так, як планувалося, то хіба вона може щось змінити? Тож, попустивши віжки відповідальності, пішла жінка в свою кімнату, прилягла донечку присипляти та й сама не зчулася, як біля неї задрімала.

Прокинулася від гамору в коридорі.

– Та то ж уже нарешті Ярина зі своїми гостями! Та чого ж їх так багато? Боже милосердний, чим вона їх пригощатиме?

В щойно порожньому коридорі гуртожитку і справді враз стало людно й гамірно. Не сподівалася Ярина, що матиме стільки гостей.

За отцем Петром з приміщення КУЕМу викотилася юрба молоді й не хотіла його відпускати. До Ярини в ту мить підійшли декілька знайомих людей з її інституту. То було тріо фольклорних виконавиць з її кафедри, а з ними й молодий режисер Богдан Середюк, з яким Ярина познайомилась, коли готували концерт «Коловороту». Вона писала сценарій, а він був режисером фольклорного дійства. Він цікавився етнографічними експедиціями, розповідав про щойно створену ним молодіжну громадську організацію, яка налагоджує мости з українцями діаспори. Біля нього стояв один із представників діаспори. То був Анджей, молодий англієць років до тридцяти. Його у Рівному в певних колах вже знали. Приїздив він минулого року, знімав житло то в їхньому обласному місті, то жив у Острозі, де відродилася й нарощувала потужності древня твердиня науки – Острозька академія. Туди його запросили прочитати курс лекцій. Молодий вчений-хімік познайомився з цікавими йому людьми в Острозі та Рівному. З кількома, як-от із Богданом, заприязнився й потоваришував.

А походження Анджея Колянюка прочитувалося в його імені та прізвищі. Він був дитиною українця та польки. У вирі складних подій 1943-го, коли Волинь палала у вогні польсько-українських сутичок та жорстоких взаємних розправ, закохані втратили своїх рідних. Самі ж, дивом вцілівши, стали вигнанцями. Змушені були утікати чим далі на захід, бо в тих обставинах ні в Польщі, ні в радянській Україні їм як парі місця не було.

Анджей був їх пізньою третьою дитиною, народився в Лондоні, там виріс, здобув освіту, має свій фах і наукові зацікавлення. Пише дисертацію, цілими днями просиджуючи над дослідами в своїй лабораторії. Час від часу приїздить то в Україну, то в Польщу. Молодий чоловік поставив собі за ціль глибше пізнати батьківську землю та ойчизну своєї матері, зрозуміти складну історію двох сусідських народів, вивчити їхні мови: мамину – польську, і татову – українську. Мамину, щоправда, знав набагато краще, бо вона спілкувалася з ним у дитинстві виключно польською. Українську чув час від часу від тата, як той спілкувався зі своїми земляками, такими ж емігрантами, котрі заходили до них на чай, а у свята гарним тенором виводив милозвучних українських пісень.

Ярина була вражена свідомою цілеспрямованістю Анджея: наразі він не тільки розумів, але й вільно розмовляв українською. У порівнянні з цим приємним молодим чоловіком Лесь Крутець помітно програвав. Йому бракувало такої самосвідомості й цілеспрямованості щодо пізнання своєї прабатьківщини. В очах Ярини він був типовим туристом, захищеним від усіх труднощів життя синочком свого надто доброго та дбайливого тата.

Фольклорне тріо попросилося поспівати представникам діаспори своїх пісень, а Богдан з Анджеєм жадали ближче познайомитися та поспілкуватися з Петром Крутцем та його сином. Ці люди додали товариству того настрою, який дуже імпонував Ярині. З ними вона була на тій хвилі, в якій почувалася у своєму колі, в своїй рідній стихії, де не треба було думати, як і що сказати.

І дарма, що вахтерка в гуртожитку витріщилась на неї так, як ніби вона гурт інопланетян з собою привела. Ярина мусила їй сказати:

– Ці люди до мене. Я погодила їх перебування з комендантом гуртожитку. Місцеві вийдуть до одинадцятої, а ці четверо переночують. Вільні кімнати на поверсі є, а постіль я взяла у кастелянта заздалегідь.

– Ну… не знаю… Раз так і ви мене не обманюєте, тоді йдіть. Та тільки до одинадцятої! Щоб я вас по поверхах не шукала! – крикнула услід людям, котрі вже піднімалися сходами на п’ятий поверх.

Опинившись на її поверсі, місцеві почувалися як у себе вдома. Всі ці молоді люди також мешкали по гуртожитках. Такий побут для студентів без будь-яких вигод був типовим для того часу. А от іноземні гості роззиралися, як наче на екскурсію в інший світ потрапили. Особливо все, що довкола Ярини – місце й середовище, в якому вона жила, цікавило отця Петра.

Стіл Ярина ще зранку завбачливо накрила святковою скатертиною. Проте нині вона розуміла, що за один стіл всіх гостей не вмістити. Швидко наказала молодим чоловікам принести з будь-якої кімнати, двері до яких відчинені, – ще один стіл, стільці та з поміччю Оксани кинулася його накривати.

Метка сусідка принесла канапки з ковбаскою, яйцем та твердим сиром. Поки господиня ставила на плиту для підігріву картоплю, Оксана забрала до своєї кімнати гріти на своїй електроплиті котлети та голубці, а з холодильника витягла м’ясну та сирну нарізку з овочами. Тож за мить вже все товариство сиділо за столом. Богдан з Анджеєм витягли зі своїх наплічників пиво та горішки, твердий сир. Пані Ганна Рачинська дістала з сумки приготовлені власноруч налисники з солодким сиром та родзинками та поклала коробку з цукерками. Отець Петро дістав із портфеля добрий коньяк. Ярина поставила на стіл червоне десертне вино. Щоправда, не вистачало на всіх підставних тарілок, виделок, чарок, але скоро ту прикрість виправила Оксана: принесла посуд від себе.