Гл. 9-12

9

Ярина поспішала додому. Хотілося помитися, переодягтися, перелаштуватися на своє звичне життя, увійти в ту життєву роль, у якій було комфортно. Може не так добре, як це буває в інших, але в тій узвичаєній ролі ніхто не водив її за ручку на показ усій публіці. Вона була собою.

Була одинадцята ранку. Тож вона не мчатиметься до сестри по Олежика. Тая вже відвела малого до садочка. Їй би мерщій до гуртожитку і благо, що має ще якусь часину на те, щоб привести себе до ладу і бути перед студентами на коні. Нині дві лекції з етнографії. Матеріал вона добре знає. Лиш освіжить в пам’яті план його подачі.

– Куди? Куди преш! Назад! – раптом затулила їй вхід своїм могутнім бюстом чергова на вахті.

– А що таке? Чому ви мене не пускаєте? Ви що забули, що я тут живу? – скипіла на таке безцеремонне з нею поводження Ярина.

– Що таке? Та роззуй очі! Оголошення здоровецькими літерами на вході почепила, щоб отакі чужі люди, яких ми тут бездумно приютили, бачили. Так, ніт. Не бачать! Пофарбовано, любонько! – Ця здоровецька бабета ніби зумисне колола її зброєю своєї дошкульної іронії. Вона так вимовила оце «любонько», що Ярина відчула всю могуть її зневаги до таких, як вона. Проте відповідати в такій же манері й наражатися на конфлікт їй ні до чого. Заковтнувши образу, Ярина вдала, що вся ця некультурна балачка її не дотикає.

– Що саме пофарбовано? Невже сходи? – витягла шию, покрутила носом, намагаючись збагнути, звідки долинає запах фарби.

– А що ми через вас не маємо права сходи пофарбувати? Вас не було! Записки не лишили! Звідки мені знати, коли вас чорт принесе! – репетувала вахтерка.

– Коли все висохне? – спитала Ярина. Вона ледь втримувала бажану рівновагу.

– Коли висохне? Сьогодні навряд, любонько. Може, завтра, як із роботи прийдете. Тож шукайте десь собі місця.

– От і думай, що ти є володаркою свого життя. Ні, ти ним не володієш. У цій державі всі, як тільки можуть, володіють тобою. Навіть оця безцеремонна бабета, – думала Ярина. Плетучись від гуртожитку з дорожньою валізою невідомо куди, почувалася бездомною.

Щоб перевести дух та вирішити, що робити, завернула в гастрономчик на Соборній, де в кутку був обладнаний буфет, де можна було щось перекусити й попити кави. Тут постійно товклися представники так званої творчої інтеліґенції. То був свого роду інформаційний клуб, де за якихось півгодини можна дізнатися про всі останні новини свого міста.

Рівне – місто невеличке, тож усі всіх і про всіх у професійних колах знають. Тільки-но вткнулася, роззираючись за вільним місцем, як уздріла за столиком кілька знайомих облич. З її колишніми колежанками з музею Тетяною Черчик та Мілочкою сидів ще й молодий чоловік, обличчя якого видавалося Ярині дуже знайомим.

Не хотілося примикати до їх кола, тим паче, що мали вони свою розмову. Чоловік про щось емоційно розповідав, жестикулюючи руками. Мілочка, тримаючи каву лиш двома пальчиками, ніби на показ відчепіривши два інші, хизуючись розкішним манікюром, задоволено хихотіла, після кожного ковтка кави щоразу роблячи різкий рух вліво й закидаючи набік свою розкішну біляву гриву. Тетяна сиділа, підпершись кулаком, і мовчки слухала співрозмовників. Вона знудьгувалася в товаристві Мілочки та її лисіючого приятеля, до якого та вочевидь була не байдужа, й почувалася тут зайвою. В цю мить в її поле зору і потрапила Ярина.

– Яринко, привіт! Ходи до нас! – заклично замахала рукою.

– Дякую, Таню. Рада тебе бачити, та маю обмаль часу. Поспішаю на пари, – зумисне збрехала колишній подрузі. Помітивши звільнений столик, жестом запросила подругу пересісти до неї. Звісно, наразила себе на розпити. Та хіба того уникнеш? В цьому місті хіба лиш ота стара собака, яка лежить під дверима гастроному, не знає про перипетії її химерної долі.

– Що, не впустили в гуртожиток? Відразу зрозуміла, як тільки глянула, що ти з дорожньою сумкою.

– Прикро, подруго, опинитися в такій ситуації. Тим паче, що треба йти до студентів і по пам’яті лекції читати. Бо ні зошита, ні якоїсь книжки взяти не можу.

– Сама розумієш, гуртожиток є гуртожиток. І до того ж, не наш. Тут ніхто з нами, сторонніми людьми, рахуватися не буде. Я теж в останню мить дізналася, що сходи фарбуватимуть. Встигла взяти, що треба та до Ганни Сироти попросилась переночувати. Та добре. Коли часу обмаль, то це далеко не та тема нашої розмови. Розповідж, як ти там?

– Де там? – вдала, що не зрозуміла суті питання Ярина.

– Як де? В інституті. Живемо на одному коридорі й так рідко не бачимося. Щезла ти геть, подруго, з мого горизонту. До речі, ходять чутки, що не просто так тебе відразу на посаду взяли. Скажи чесно: занесла щось комусь чи хтось за тебе слівце замовив?

– Повір, Таню, нікого ні про що я не просила. Ти ж як ніхто знаєш: обставини змусили мене негайно шукати роботу з перспективою житла. От я й пішла так би мовити ва-банк.

– А як твої американці? В музеї тільки й мови, що про тебе. Начебто безприданниця, в нашому місті новенька, а шусть – і зразу в дамки! Ти просто щасливиця долі!

– Такою ж щасливицею могла бути й ти, Таню. Ми з тобою з одного старту розпочинали. Чи ти думаєш, що я і тут чимось цих людей підкупила, що вони мені посилки шлють і ось приїхали?

– Ну, що ти, подруго, настовбурчилася? Я ж тільки рада за тебе. Умієш сподобатися. Бог тебе нічим не обділив. Я проти тебе – сіра миша. А ти не лови гав. Лови момент. Не упусти цей шанс. Я б на твоєму місці вхопилася б за цього американця й ужила усіх методик жіночого чару, аби закохати його в себе по вуха. Тим паче, що він не лобуряка якийсь, а з порядної і не бідної родини. Та ще й симпатичний.

– Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачила! – здивувалася Ярина.

– Музейне Бі-Бі-Сі донесло. Думаєш, ніхто не бачив, як ти приводила своїх гостей до музею? Всі, хто був, звернули увагу, що твій кавалер заморський ого який! Модно, по сучасному одягнутий. Привітний. Ввічливий. Мило усміхається. За екскурсію Ганні добре заплатив. Та серед наших днем з вогнем такого не знайдеш!