Гл. 6-8

6

Волощина – невеличке, дуже мальовниче село, яке на чотири кінці (вулички) розкинулося в гористій місцевості серед лісів, на схід від річечки Золота Липа. Ярина спитала в отця Петра, який ішов поруч, тримаючи її за руку, де ж його рідна Базниківка, чи далеко вона звідси.

– А неподалік, на північ від Волощини. Ми скоро поїдемо туди, – запевнив отець Петро, якого Ярина своїм питанням також відволікла від спогадів і важких думок.

Він якраз думав про Базниківку. Про те, як на початку тридцятих двоє братів ініціювали створення ОУН, в яку через кілька років вступив і він. Багато односельчан були членами організації. Кипіла діяльність, спрямована на національне пробудження земляків та згуртування навколо єдиної мети. Наприкінці тридцятих Базниківка стала центром теренового проводу ОУН. Спливали в пам’яті імена та образи побратимів. Чи то є ще хто з них живий? Багато полягло в лавах УПА, а як прийшли в 1944 совіти, відразу провели мобілізацію чоловіків на фронт, з якого мало хто повернувся.

Оселя 85-річної баби Варки – звичайна селянська хата. Її чоловік упокоївся років з десять тому, діти роз’їхалися по містах. Тож мусить самотужки давати собі раду. Живе як приходиться. Її хата, як і колись, – у рушниках, всьому вишиваному й тканому її руками. І нехитрі пожитки у ній такі ж, як і в кожній селянській родині. Молодші мерщій кинулися підсобити господині. На столі з’явилося нарізане сало та шинка, славнозвісна яєчня з салом та салат із зеленої цибулі. В куточку на тарілочці цукерки – драже горошок. То коливо. Для поминання тих, кого немає. Все просто.

То не було пишне родинне застілля. Це була несподівана, хоч і довгоочікувана, омріяна зустріч членів роду через кілька десятків літ. Зустрілися брат із сестрами та тітками після майже півстолітньої розлуки. Зустрілися постарілі, змінені, заново пізнаючи одне одного. Але зустрілися в ту благословенну пору, коли все раніше невимовлене, несказане, зачаєне глибоко в далеких закапелках пам’яті вже можна було вимовити, сказати, розповісти, як хто жив ці роки. Дізнавалися про долі один одного. Згадували тих, кого не було за цим столом: хто як і за яких обставин загинув.

Тамара Ничипорук, в дівоцтві Михайлишин, була двоюрідною сестрою Вероніки та Петра, її матір – наймолодша із трьох сестер. Проте вони, старші, погано її пам’ятали. Вона була дитиною. Шість років мала, як разом з батьками її вивезли до Сибіру. Єдине, що пам’ятає, то холодний барак, з щілин якого дув студений вітер. Холодно. Голодно. Нема чим зігрітися. Благо, посеред бараку стояла плита, а на ній баняк з водою. То було найтепліше місце, від якого вони, трійко малолітніх дітей «бандпособників» не відходили цілий божий день, очікуючи на прихід батьків з лісоповалу. На Тамарці благенький старий бушлат, перешитий мамою на неї. В ньому, надітому на тоненьку сорочину, все одно було холодно. Діти грілися тим, що бігали з одного кутка довжелезного бараку в інший, граючи в хованки. Вночі худесенька як свічечка дівчинка грілася маминим теплом. Мама клала донечку собі на груди й живіт, пригортала натрудженими руками до себе, вкривалася зверху бушлатом і так вони засинали. Спали до тієї досвітньої пори, коли в барак вривалися конвоїри й починали брутально будити змучених людей на роботу. Матір клала сплячу дитину на тапчан, а сама розтирала руки, ноги, затерплу за ніч спину, одягалася і мовчки приречено йшла. Тамарця, пробуджуючись без мами, не плакала. Звикла. Діти в табірних умовах швидко ставали дорослими.

Одного вечора мама з роботи не повернулася. Мамина подруга, тітка Зоя взяла Тамарцю на руки, міцно пригорнула до себе й ледь вичавила з себе три тяжкі слова:

– Тепер ти сирітка, Тамарочко. Завтра тебе заберуть до дитячого будинку. Ти не опирайся. Йди. Там тобі буде ліпше, як тут.

– А де моя мама, тьотю? Де вона? Що з нею сталося? – болісно скричала дівчинка, яка не хотіла вірити в те, що її мама більше ніколи не переступить порогу цього бараку.

– Сталася біда. На твою маму впало велике дерево. На жаль, таке часто трапляється з тими людьми, котрі валять ліс. – Зоя захлипала й заплакала… Хіба могла вона розповісти малій дитині всю правду? Ні, не могла. А правда була в тім, що причавлена деревом Катерина ще була жива. Дихала. Її треба було негайно транспортувати до лікарні. Але конвоїр підійшов і непритомну жінку розстріляв впритул. Завтра на ранішній збірці при перекличці він скаже: «Погибла при попытке к побегу» і зарахують йому новий «зачот» – аякже – ге-ро-їч-ний вчинок! За якусь кількість такого «героїзму» він буде представлений до нагороди. А там, дивись, і в посаді такого нелюда підвищать…

Тамарця дізнається всю правду про мамину смерть лиш через років вісім, коли ця ж тітка Зоя розшукає її в дитячому будинку.

– Мене не пускають в Україну, – мовила тітка. – Напевно й загину тут на поселенні, як мій брат чи твоя матір. А ти, дитино, як станеш на ноги, освіту здобудеш, просися на рідну землю, знайди свою родину. Обіцяй, що це зробиш, – вимагала мамина подруга, на той час вже зовсім змарніла, посивіла, не по літах постаріла жінка.

Тамарка обіцяла. Хоч вона мало пам’ятала Україну. Вже й мову рідну в дитячому будинку майже забула. Хіба що бабусині рум’яні пироги з печі та ще рясні червоні вишні не раз снилися в її напівголодному злиденному дитинстві.

Намагалася розшукати свого батька Андрія Михайлишина. Та дарма. Їх з мамою розлучили одразу ж, як тільки привезли на місце, кинули в різні бараки (чоловіків і жінок тримали осібно), а згодом і в різні табори… Напевно десь і його кості у тайзі дрімучій спочивають. Коби хоч знати де. Загиблих на роботі там же й хоронили: заривали в глибоких снігах чи ярах. Навесні, як ті сніги сходили, дикі звірі дошматовували їхні бідні тіла.

Тітка Тамара, снуючи свою розповідь, говорила більше російською. І невпинно плакала. Схлипували й усі присутні, слухаючи її трагічну розповідь. Найневтішнішим було те, що родина Ничипоруків, повернувшись в Україну, придбавши в Житомирі квартиру, не почувається тут удома. І те, що люди місцеві до них, переселенців, непривітні, – не головна тому причина. Душа Тамарина поривається до Хабаровська, де залишились їхні з Іваном діти, народилися онуки.