Ч.3 Я звідси не поїду Гл. 1-5

1

Ярина спізнювалася. Мчалась на зупинку немов навіжена. Серце з хвилювання калатало так, що мало не вистрибувало з грудей. А як прибігла, з відчаю опустила руки: міського транспорту треба було ще дочекатися. Благо – недовго. Коли ж нарешті тролейбус повільно робив коло перед залізничним вокзалом, вона відразу побачила їх, своїх закордонних гостей – батька і сина. Навіть коли б вони не повідомили її зарання, яким поїздом прибудуть з Києва до Рівного, вона б упізнала їх серед сотень пасажирів. Були вони зовсім не схожі на наших чоловіків. Яскраві валізи на колесах, наплічники за плечима, шорти, кепки і футболки з надписами іноземною мовою – усе це вирізняло двох іноземців – старого й молодого – від решти юрби. Вони стояли перед фасадом залізничного двірця (так українці з діаспори називали вокзал) й розгублено роззиралися довкола. Адже ніхто не зустрів їх із поїзда. Ярина вистрибнула з тролейбуса й чимдуж помчалася до них.

– Отче Петре, Олесю, вибачте мене за спізнення! – випалила й упала в обійми гостя, який радів їй як рідній дочці. – Його син натомість зніяковіло переминався з ноги на ногу, не одважуючись обійняти незнайомку.

– Дуже рада вітати вас на нашій землі, у нашому місті. Що ж, давайте знайомитися, – звернулася до молодика. – Ярина, – скромно подала руку.

– А я Лесь. Тато багато розповідав про тебе, – з помітним чужинецьким акцентом вимовив молодий чоловік.

– А він гарний. Лиш низенький, – зауважила про себе, коли вони, жваво розмовляючи з гостями про те, як вони пережили переліт та як зустріла їх столиця, сіли в таксі й прямували в мікрорайон Ювілейний, де мешкала з сім’єю Яринина старша сестра Таїсія.

Ярина хвилювалася. У сестер була значна різниця у віці й були вони різними, рідко де перетиналися на життєвих дорогах. У тому оточенні, яке було близьке Ярині, її сестра, яка працювала на цукерковій фабриці, геть не була присутня. Та все ж сестра.

– Не поведеш же ти іноземців у свій гуртожиток. І до чужих людей не попровадиш, – сказала Таїса, дізнавшись про закордонних гостей. – Не хвилюйсь, сестро! Хоч у нас теж далеко не той побут, до якого вони звикли, та приймемо як треба.

Сіли удвох, обговорили, що треба купити, що приготувати на стіл, як сервірувати та що за чим подати. А там, як гості поїдять та трохи відпочинуть, хай тоді Ярина веде їх гуляти містом, куди захоче.

Не сказала Ярина сестрі, що напередодні домовилась з Павлівим, аби звітний концерт фольклорного колективу «Коловорот», де вона ведуча, був призначений саме на дату приїзду до неї отця Петра з сином. Порядок дня лиш озвучила отцеві та його синові.

– Все то добре, але в другій половині дня приїдуть наші родичі з Тернопілля, – повідомив священник. Ярина була спантеличена. Вона не знала, куди помістити на ночівлю двох іноземців, а тут несподівано падають на її голову ще якісь родичі.

– Я вирішив зробити все так, щоб Ярися не хвилювалася, за нашу ночівлю, – піймав її думку старий чоловік.

– Але ж ви нині приїхали до мене… – відповіла з помітним розчаруванням у голосі.

– А ми заберемо тебе з собою. Сьогодні п’ятниця, а далі в тебе два дні вихідних. Поїдеш? Я хотів би, аби ти відвідала те село, де я народився і виріс. Там збереться моя рідня...

– Дякую, отче Петре, але мені треба подумати. Ваша пропозиція заскочила мене зненацька. А зараз ще й за концерт хвилююся...

– Мусиш там обов’язково бути?

– Так, мушу. Моя роль там ключова, бо я цей концерт веду. І дуже мені хотілося б, аби ви почули й побачили цей непересічний колектив.

– То славно. Тоді хай так і буде. Гадаю, що тернополяни також з радістю подивляться концерт. Якщо навіть о восьмій вечора виїдемо з Рівного, то буде якраз добре.

Таксівка тим часом вже в’їжджала в двір багатоквартирного будинку, де мешкала Яринина старша сестра. Було соромно перед іноземцями за гидкий, обмальований та обписаний непристойностями, запльований під’їзд. Старі розшарпані двері – то навіть не двері, а лиш сама рама, бо середина зяє дірою.

Як увійшли, в ніс ударив сморід суміші цигаркового диму й випарів сечі. Цю відстань з двору до ліфта Ярина зазвичай пробігає, заткнувши носа. Та гості з валізами були неповороткі. Лесь, зачепившись наплічником за діру в дверях, ляпнув недоречне:

– Що то у вас тут за двері такі?

– Та то на літо середину виймають, бо ж душно, – відбулася таким же нездалим жартом Ярина, хоч усю її в цю мить неначе приском хто обсипав.

На щастя, ситуацію врівноважила своєю появою Яринина сестра, яка вже спускалася назустріч гостям в парі зі своїм чоловіком Миколою. Були чепурно по святковому вдягнуті.

– А ми вас із балкону помітили. Добрий день вам, дорогі гості. Давайте допоможемо занести ваші сумки та будемо знайомитися, – мовила Таїса, ледь стримуючи хвилювання. Бо це ж іноземці. Як себе з ними вести? Вона ж бо тільки від плити. Ледь встигли з Колею помитися та приодягтися, щоб як слід гостей зустріти.

– Це моя сестра, отче Петре. Вибачте, мені не хочеться везти вас у гуртожиток. Ми з Таїскою по сімейному вирішили… – лебеділа Ярина.

– Не виправдовуйся, Ярисю. Я все розумію, – мовив священник, упіймав її руку і тепло стиснув.

За стіл червоніти не довелося. Ярина знала, що сестра гарна господиня: вміє і приготувати, й подати, а тим паче – усе передбачити. Гостям запропонували з дороги освіжитися під душем, бо ж літо, спека. Ярина тим часом кинулася до Таїси на кухню.

– Прости, сестричко, за клопіт, який на тебе начепила. Ти, напевно, й геть не спала цієї ночі?

– Та спала-спала. Хоч недовго. Хвилювалася, – зізналася сестра. – Аж снилися мені твої іноземці. А цей Лесь гарний. Дивись, сестро, як ти такого жениха упустиш, дурна будеш.

– Давай не зараз. Добре? – Ярина в цю мить подивилася на сестру таким поглядом, що та одразу вмовкла.

Коли посвіжілі й причесані батько з сином всілися на запропоновані їм місця, на столі милувала зір витіювато прикрашена зеленню м’ясна й сирна нарізка, cалати, холодець. У руках господині парувала посипана зеленим кропом молода картопля.