Гл.31-37

31

– Мамо, а що таке «народ»? – задало непросте питання дитя.

– Народ? – замислилася Ярина, заскочена зненацька непростим дитячим питанням. – А онде, бачиш, люди на майдані стоять. Це народ. І ми, люди, котрі отут в автобусі, на вулицях, у містах і селах, – усі ми разом і є народ. Ми українці. Тому й держава наша називається Україна. І мова наша українська. І пісні та звичаї наші теж українські.

– А росіянці? – не вгавало дитя. – Вони ж теж в Україні живуть?

– Якщо у них є український паспорт, тоді вони також приналежні до українського народу – є громадянами України, хоч вони й не корінні.

– А що означає «корінні», мамо?

– Корінні? – Ярина замислилась. – От я, твоя мама, – українка. Тато твій – українець. Мої тато й мама, а твої дідусь і бабуся – теж українці. І батьки дідуся й бабусі – також, як і їхні батьки, діди та прадіди – всі ми є українцями. Наш рід завжди жив на цій землі. Споконвіку, тисячі літ. Ось чому ми корінні. Корінні – від слова «корінь».

Онде бачиш, дерево? Міцний дуб. У нього потужне коріння, яке глибоко вросло в землю. Корінь широко розгалужений. Ніхто його з цієї землі не вийме. Ніякі бурі йому не страшні. Тому воно таке могутнє і довговічне.

– Мамо, а коли дерево привезти з чужих країв і посадити тут? Воно буде рости?

– Може й буде. Але непросто буде йому прищепитися. Коріння в нього на поверхні.

– І його може звалити буря? – спитало дитя.

– Так, воно слабке. Кожне дерево живить потужне коріння. Як і народ.

Так пояснювала Ярина шестирічному синові непрості речі. Благо, автобус ніби зумисне довгенько стояв на зупинці біля коренастого з розлогою кроною дуба.

Дитя, роздивляючись на дуба, замислилося і якийсь час мовчало. Автобус тим часом виїхав на проблемну частину міста, де через ремонт підземних комунікацій половину дороги було перекрито і з обох сторін вистроїлась довжелезна черга автотранспорту.

– Мамо, а коли ми тут корінні, то чому ми так не любимо свою рідну землю? – дитя спантеличило своїм питанням не тільки матір, але й людей, які сиділи неподалік і почули це питання.

– Чому ти так думаєш, синку?

– А навіщо такі глибокі канави вирили? У канаву ж можна впасти. І така грязюка навколо. Як людям додому добиратися?

– А що б ти хотів, аби тут було?

– Я б поставив тут будинки. Посадив дерева. Треба, щоб росла навколо зелена трава. І… Ще, мамо, – дитячий майданчик! Я хотів би, аби скрізь були дитячі майданчики, а на них діти гралися. – Устами дитини говорить бог. Олежик був у тому віці, коли його допитливість, а з нею й незіпсована нав’язаними стереотипами розсудливість не мала меж. Сьогодні своїми недитячими питаннями хлопець неабияк здивував свою маму. Спонукав її замислитися над рядом речей.

– З огляду на засміченість наших вулиць, узбіч доріг, наших околиць, під’їздів наших будинків, ми і справді не любимо свою країну… – Так чи інакше Яринині думки поверталися до того, як же вона прийматиме іноземних гостей, коли мешкає в маленькій кімнатчині гуртожитку?

Священник Петро Крутець із США, обіцяючи, що наступного літа прибуде в Україну зі своїм сином, голослівним не був.

Вкінці кожного свого листа до Ярини, емоційно теплого, сповненого любові й шани, отець Петро неодмінно нагадував про їхню скору зустріч.

Листи від панотця були видрукувані на друкарській машинці. Вкінці як правило дописано два-три речення від руки англійською мовою. Це писав його син, той самий Олесь, з яким отець Петро жадав без довгих зволікань Ярину познайомити, скоро їх обвінчати та й забрати її з синочком до Америки. Цей план видавався йому досить реалістичним. Усім серцем і душею він жадав втілення цього сценарію, схопився за нього як за останню соломинку й постійно молився про це, аби його мрія справдилася.

Ой як боліло й пекло йому те, що його діти так швидко асимілювалися й не володіють українською мовою в такій мірі, як діти ряду його приятелів. Він буває в українських родинах, чує, як спілкуються між собою батьки й діти, брати й сестри. Тож ятрить його душу ця прикра обставина.

Тим паче, що сам він, як священник, у своїх проповідях наставляє українську паству не забувати про свою батьківщину, плекати в своїх домівках рідну мову. Віряни намагаються цього дотримуватися, бо це та остання ниточка, за яку ще можна триматися, навік втративши батьківщину. А у сім’ї їхнього духовного наставника українська мова, виходить, не в пріоритеті?

А як би хотілося йому, аби запанувала в його оселі рідна мова, зазвучала дорога його серцю рідна пісня та ще й саме так, як то уміє завести Ярися. Жодна іноземка того не зробить. Навіть коли матиме хист, буде в голосі й ту пісню вивчить. Бо для того треба мати ще й відповідний дух, український характер, треба бути українкою від плоті й крові.

Волинячка Ярися вдихне в його Лесика український дух. Він вірить в це. Почнуть вони більше бувати в Україні. І все стане на круги своя. Як доживе він, старий, до такого щастя, тоді не в тривозі, а з легким і вільним серцем піде у засвіти…

– То нічого, що син трохи комизиться, – міркував старий священик. – Як побачить Ярисю, тоді прозріє.

Тож він наполягав, аби син неодмінно щось писав Ярині від себе вкінці кожного викінченого татом листа. Той на прохання тата спеціально заради цього приїздив і писав. Знічев’я. Аби тата не образити. Англійською мовою.

– Ярися не знає англійської. Невже не можна потрудитися, аби написати кілька рядків українською? – дорікав синові старий Крутець.

– Нема часу, тату. Пошли їй словника і нехай вчить англійську, – кидав син, прямуючи до свого авта. Він завжди заїжджав на хвильку, посилаючись на купу справ.

– Чи то так тяжко написати кілька слів українською? – Осмислював потому синову п’ятихвилинну візиту отець Петро. – Так і є. Тяжко. Бо це ж треба думати, що та як написати. А як допустить яку помилку? Негарно буде тій дівчині Ярисі отримати безграмотний або ж покреслений татом текст. Тож хай ліпше тато потрудиться знайти і послати їй словника.