Гл. 22-30

22

Постукала до сусідки. Тієї не було. Відколи Ніна вийшла заміж, в цій квартирі жили її сини. Десятикласник Іван дбав про меншого, десятирічного Сашка. Їхня матір прибігала щось зготувати чи попрати, але жити перебралася до чоловіка.

Ярина вирішила піти збавити цей вечір до Віри Тарасівни, з якою останнім часом вони гарно заприятелювали. Нова подруга через знайому в міськвідділі освіти допомогла їй в скрутну мить влаштувати дитину в садочок.

Дув пронизливий вітер. Зима взяла землю в свій полон й уже третій день щедро сипала снігом, а вітер з того снігу витворив такі замети, що Ярина з дитям ледве перебрела на протилежний бік вулиці.

– Що ж ти, Яриночко, робитимеш? Тобі ані дня там залишатися не можна, бо мало що ще та Катя зі своїм кавалером втне, а провину зіпхнуть на тебе, – переймалася Віра Тарасівна.

– Маєте рацію. Постійно про це думаю, – відповідала Ярина. – І рішення вже прийняла. В гуртожитку, де живе одна моя музейна колежанка, є вільні кімнати. Завтра ж і переїду.

– Яка спокійна в тебе дитина, Яриночко. Його навіть не чути. Не завантажуйте Олежика своїми важкими проблемами. У нього має бути дитинство. Ходи, котусику, до кімнати. Я дам тобі папір та олівці. Хочеш малюй, а хочеш пограйся, – Віра Тарасівна була на років десять старша від Ярини й по материнськи переймалася її життям, піклувалася про неї і її дитину. Як ніхто її розуміла, бо й сама мала за плечима нещасливе заміжжя, розлучення, самотужки виховувала сина, який наразі вже був студентом.

Щирість і доброта ой як підкуповують. Ярина зазвичай всі свої болі й жалі тримала в собі, а перед Вірою Скрипнюк відкрилася, як перед найближчою людиною. Ні перед ким іншим у цьому місті вона не була такою відвертою. Її старша колежанка знала про її стосунки з одруженим чоловіком, знала й про наміри отця Петра з Америки одружити її зі своїм сином. Її порада в цьому спектрі Ярининої долі була розумна й практична.

– Відправ ти цього Михайла. Збери свої емоції в кулак і відправ. Я щиро бажаю тобі щастя, Яринцю. Твій досвід я вже прожила. Тож, повір мені, твій коханий приходить під твоє крило тоді, коли йому треба відпочити, наснажитися твоєю енергією, насолодитися твоїм трепетним до нього ставленням. Ти даєш йому те, чого він не отримує від своєї благовірної. Хоч це не означає, що та жінка погана. Зазвичай, моя дівчинко, стосунки в сім’ї швидко стають зашкарубло побутовими. Чоловіки ж – істоти полігамні. Жінка на стороні – то віддушина. Не знаю, чи існує такий, котрий вірний лише одній.

– Але ж він каже…

– Яринцю, дорога моя дівчинко, чоловіки завше щось кажуть. Багато кажуть. І багато чіпляють локшини на вуха таким романтичним дурепам, як ми з тобою. Не вір. Ти мене, ту, котра вже пройшла цей шлях, послухай: ніколи не дочекаєшся, аби твій коханий Михайло покинув свою жінку з дітьми. Там де є діти, там прив’язка вічна. А ти лиш роки свої молоді – найкращі роки – стратиш на порожнє чекання і страждання, – Віра Тарасівна говорила й говорила. Ярина слухала її й усвідомлювала, що її старша подруга має рацію.

– Так. Все так. Але я не можу. Нічого не можу з собою вдіяти. Давно його не бачила. Йду вулицею, а він мені скрізь ввижається. У кожному, бодай трохи схожому на нього чоловікові, бачу його. Наздоганяю, вдивляюся в обличчя, а то не він. Його образ, як мара, переслідує мене. З його іменем лягаю. З його іменем прокидаюся.

– А ти думай про оцього малого хлопчика. Про його майбутнє. І це буде правильно. Все минає, Ярино. І це мине. Час – найкращий лікар. Ти така ще молода, Яринцю. Така красуня. Все в тебе буде добре, моя квіточко. – Жінки обнялися, немов рідні сестри. Ярина втерла сльозу.

Віра Тарасівна наполягла, аби її товаришка з дитиною в неї повечеряли і навіть заночували, бо її сина Тараса нині не буде. Ярина радо погодилася. Повертатися в таку хурделицю в ту огидну ситуацію не хотілося.

– А завтра негайно спаковуй речі й перенось у гуртожиток. Побачиш, наскільки тобі стане легше. Якщо треба буде, ще в мене переночуєте.

– Дякую за підтримку, Віро Тарасівно. Ви прекрасна людина. Та коли б тільки це мене непокоїло, – мовила Ярина.

– А що ще?

– Роботу треба шукати.

– Як? А що тебе не влаштовує в музеї? Це ж, як для історика, прекрасне місце.

Тут Ярина й повідала приятельці прикру історію з доларами, яка кардинально змінила її донедавнє життя.

Як повернулася з села, одразу ж наступного дня пішла до директора, щоб спитати про серпневу пожертву на музей, долари, про які запитував у неї канадієць Віктор Носенко. Чи передані ці гроші до музею? Навіть гадки не мала, в яку прикру історію вона потрапить через цю дрібницю.

Директор неабияк здивувався запиту Ярини:

– Ніхто нічого нам не передавав. А чому ви зразу про це не сказали? – пронизав її недовірливим поглядом.

– Та звідки ж я мала про це знати, Валерію Васильовичу? Особисто я не бачила, коли й кому цю пожертву передавали. Це тепер мене про ці гроші в листі запитують. А я не можу не дати на таке питання відповідь.

– Алло Борисівно, зайдіть до мене, – покликав директор секретарку.

А в тієї на краєчку столу якраз присіла з відділу пам’яток Мілена Павлівна, Яринина колега. Анітрохи не переймалася, що секретарка при своїх обов'язках. Її допитливість не мала меж. Їй конче треба все про всіх знати. А директорова секретарка – неоціненне джерело інформації.

Коли Ярина вийшла з кабінету, пославшись на якісь невідкладні справи в музеї, Мілена зразу запідозрила, що то неспроста. Тихцем пішла назирцем за Яриною. Уздрівши з коридору, що та постукала до директора, увійшла й собі в передпокій та присіла до Аллочки, похваливши її за гарно завиті кучері. Їй треба було конче дізнатися, з якого це дива Ярина пішла до директора? Може, на них із Весельським чого накапати здумала?

Так, через надмірну Міленину цікавість і випливла назовні вся та негарна історія. Гроші на музей рухівські очільники чомусь не передали. Куди й на що вони витрачені, невідомо. А що буде, як дізнаються про це за кордоном? Репутація рівненських патріотичних кіл буде підмочена. Тож директор попросив Аллу Борисівну, аби вона негайно розшукала Петра Макарчука. Той у тих колах свій, тож нехай спитає, хто ті гроші брав і куди подів та доб’ється, аби їх віддали.