Гл.11-15

11

Як відчинила двері свого помешкання й переступила поріг, під ногами хлюпнула вода. Не думала й не гадала, що така прикра несподіванка чекатиме її в цей вечір. У кімнаті вже набігло води по кісточки й привезені з села її домоткані доріжки геть просякли водою й майже плавали.

– Що ж це таке? Звідкіля ця вода? Де тече? – не могла збагнути Ярина, розглядаючи стелю та стіни. Але вони були сухі. Всі крани на кухні й ванній закриті й не протікали. Обдивившись усе, нарешті помітила, що тече із батареї опалення. Підставила туди миску, миттю зняла пальто, принесла відро з ганчіркою й заповзялася визбирувати воду.

Тривожилася, чи не підтопила сусідів знизу. Найбільше ж була занепокоєна тим, що мав зайти Михайло. От-от жаданий гість постукає в двері, а у неї отака халепа. Іншим разом вона б неодмінно покликала на поміч сусідку. Двірничка Ніна була практичнішою. У цій ситуації вона б швидко знайшла потрібне рішення, викликавши когось зі знайомих комунальників. Але ж має прийти Михайло! Ярина не хотіла посвячувати в свої амурні справи сусідку, тому й думку про її поміч відкинула. Не пішла й по інших квартирах шукати телефон, щоб прикликати чергового комунальника.

Побачивши, що вода з батареї тече вже не так стрімко, а лиш помірно скапує, Ярина вирішила відкласти цю хатню проблему до ранку.

Мріяла про вечір кохання, а натомість отримала ніч боротьби зі сном. Михайло чомусь не прийшов. А вона, підставивши під батарею широку миску, мусила цілу ніч біля неї чатувати, щопівгодини зливаючи воду в умивальник.

Втома давить на повіки, а дозволити собі заснути не можна. Заварила міцного чаю і аби не впадати в гидкий настрій та перемкнутися, взялася читати книжку про кохання Івана Франка – роман «Тричі мені являлася любов» Романа Горака.

– І чому великі люди такі нещасливі в особистому житті? Що Франко. Що Шевченко чи Леся… В кожного з українських геніїв життя сповнене страждань. Чому? – задавала собі питання. Відповіді не знаходила.

– Бувають речі, над якими ми не владні. От, Михайло. Люблю його до безтями. Так чекала цього вечора! А він узяв і не прийшов. Яка цьому причина? Хто зна. Коли ж з’явиться? Хоч на кавовій гущі гадай. О, ні. Так не можна. Не можна так рвати собі душу… – За ту ніч Ярина багато всякого різного передумала. Був для того час і тиша. Висновок один: не можна давати волю серцю. Не можна давати волю емоціям.

Треба сконцентрувати увагу на чомусь вагомому й поставити в пріоритет працю. Несподівано прийшла до голови ідея: а що як знайти собі наукового керівника, обрати конкретну тему наукової робити й почати писати дисертацію?! Покрутила-повертіла цю думку в голові. Ідея сподобалась. З тим під ранок трохи задрімала. А вранці подзвонила у відділ Весельському, що запізниться, бо у неї вдома сталося побутове чепе. Стала чекати, коли появиться з роботи Ніна. Зазвичай її сусідка-двірничка, позамітавши визначені їй ділянки тротуару та двору, вже о дев’ятій ранку поверталася додому. Так було й цього разу. Немов щось відчула, зразу ж із коридору, не заходячи до себе, постукала до Ярини.

Вислухавши подругу та пильно оглянувши постраждалу батарею, сказала:

– То така біда не тільки в тебе. Якраз вмикають опалення, то всяко буває. То ти що всю ніч отут чатувала?

– Мусила. Під ранок трохи менше капало, то трохи поспала.

– Дивна ти. Чом було не покликати мене вчора? Я б до Андрія подзвонила, він би і ввечері прийшов та попідкручував усе.

– Пізно прийшла. Не хотіла тебе турбувати, – зумисне збрехала подрузі Ярина. – А ти не можеш покликати того Андрія зараз?

– Спробую. Хоч не гарантую, що він швидко прибіжить. Почався робочий день. У нього знаєш скільки отаких аварій? – Ніна помчалася до сусідів поверхом нижче, щоб подзвонити, а Ярина не знала, що й робити: якщо вона нині на роботі не з’явиться – Весельський її з’їсть. Він же зумисне причини вишуковує, за що б до неї вчепитися.

Повернувшись, Ніна сама по-дружньому запропонувала Ярині залишити їй ключа від квартири і спокійно йти на роботу. А вона і батарею проконтролює, і комунальника потрібного дочекається. Що б робила Ярина без цієї господаровитої й практичної сусідки?

12

Тільки-но відчинила хвіртку музейної брами, лоб в лоб зіткнулася з Весельським.

– То що пані буде тепер вигадувати? – Начальник відділу стояв навпроти і сердито буравив її очима. На слові «пані» він наголосив у такій тональності, що Ярина відчула всю могуть його зневаги до себе. Був її ідеологічним супротивником. І Ярина не могла цього не відчувати. Він зумисне вишукував її помилок, промахів. Тож тепер стояв навпроти неї з демонстративним виглядом переможця. Не вірив жодному її слову. Або ж не хотів вірити.

– Я вас не обманюю. У мене вдома потекла батарея опалення. Всю ніч воду вибирала, а зранку мусила це питання якось вирішувати, – відповіла Ярина.

– Припустимо, що це правда. А де була вчора, позавчора? Теж, скажеш, батарея? Тебе два дні не було на роботі! Що на це скажеш? – сердито прискіпувався, наступаючи на Ярину.

– Я, товаришу начальник, два дні підряд підвищувала свій професійний рівень. На курсах була народознавчих. Тут, у музеї. Ви ж бачили мене! Проходили попри мене коридором, – вона зумисне взяла собі на озброєння ту ж ущипливу тональність, з якою звинувачував її в неробстві чи не найбільший нероба в музеї. Лиш відступила від нього на крок, бо начальник вже аж занадто наблизився до неї впритул.

– А до чого тут народознавство, коли ти, історик за фахом, працюєш у відділі пам’яток? Ти ще на курс фізики сходи й казатимеш, що підвищуєш свою кваліфікацію! – знову наступав на неї Весельський. – От що, Ярощук. Втомився я від твоїх витівок. Напиши мені офіційну пояснювальну записку. Я вже місяць фіксую твою відсутність на роботі. Ще одне таке самоуправство – і я буду клопотати перед начальством про зняття з тебе преміальних, а потім і про твоє звільнення.