Глави 7-10

7

Думаючи, що музей – ідеальне місце для заняття наукою, Ярина помилялася. Чи не щодня переконувалась, що це місце роботи не дасть їй бажаних умов для розвитку. Тут пильнуватимуть, о котрій ти на роботу прийшла і о котрій вийшла. Тут вишуковуватимуть проти тебе «жучків». А от працювати так, як би тобі хотілося, – не дадуть. Їй би більше бувати в місті, пошукати зустрічі з тим паном Євгеном, побратимом Михайла Крекотня, позустрічатися з людьми, котрі мають що розповісти про роки визвольних змагань. А тут маєш собі начальника над собою і сиди, припнута до крісла за столом.

Конфліктна ситуація з Весельським сягнула апогею. Грала свою роль і колега Мілочка, розповідаючи по музейних відділах про Ярину такі небилиці, про які та й не здогадувалася. Мілені Павлівні ж вистарчило лише одного приходу до колеги по відділу ставного симпатичного незнайомця, як вона вже розповідала своїм товаришкам, що неспроста Ярощучка щодня десь з музею біжить і пропадає буцімто в бібліотеці.

– По три-чотири години щодня! – акцентувала. – Та треба совість мати! Знаємо ми, що то за наукова робота в неї. Бачили б ви, як вона до нього вистрибнула та яка розпашіла й схвильована повернулася. Через якихось півгодини вже зазбиралася та як пішла, то вже й не прийшла.

Не знала цього Ярина, не бачила, як сплеснули в долоні ті, котрі емоційну Мілочку слухали, та й понесли ту байку по колу далі. Але варто було їй вийти до історичної зали, щоб провести екскурсію, або ж зайти в якийсь інший відділ, – у зверненні до себе, нарочито ввічливому та услужливому, відчувала нещирість. Чула й шепоти поза спиною музейних доглядальність та й інших представниць цікавого до всяких небилиць музейного жіноцтва.

Що не день, то все більше не хотілося їй іти на цю роботу. Переконалась сповна: тут не треба працювати. Тут треба лиш створювати видимість роботи. Бути акторкою і в певну мить уміло грати ту роль, в якій тебе хочуть бачити. Ярина так не вміла. І в цьому була її біда.

Хоч як насправді любила вона театр! Як сумувала за столичним театром ім. І Франка, куди колись часто ходила студенткою. Рівненських театральних акторів, як і театральний репертуар, вона знала мало. Соромно кому сказати, але вона ще у рівненському драмтеатрі не була. А вчора прочитала на афіші, що осіннє відкриття театрального сезону увінчається постановкою «Лісової пісні» Лесі Українки. Подзвонила пані Ірина з просвітянського драмгуртка і не просто запросила, а наказала всім учасникам драмгуртка сьогодні бути в театрі.

Ярина вдягнула свою парадну червону сукню, яка вдягалася лиш на такі святкові виходи, крутнулася перед дзеркалом і було їй жаль, що не бачить її в цій сукні Михайло, що не з ним вона йде до театру.

В партері вже були присутні всі її просвітянські друзі й знайомі. Сіли в одному ряду, де тримали місце і для неї. Вдягнуті здебільшого у вишиванки. З її музейних колег була на виставі лиш Ганна Сирота та Петро Макарчук. Майнула за ними й знаменита вишиванка Тетяни Черчик.

Вистава вразила новизною підходу, незвичною модерною постановкою та філософською глибиною. Таких вистав за радянських часів не ставили. І романтична, і патріотична. Публіка у піднесеному настрої аплодувала грі акторів.

– Такої вистави у Рівному ще не було! – констатувала пані Ірина й усі з тим погоджувалися.

Мавка і справді була в ту мить дуже співзвучна Ярининому настрою. Відколи в серці молодої жінки поселилося кохання, жила вона в очікуванні дива. Її запал до наукової праці загальмувався. Треба було щось писати до преси. А не писалося.

Праглося писати прозу. Намагалась щось почати та збагнула, що ще до цього вона не дозріла.

«Здається, ось зараз візьму до рук перо і вийде з-під нього щось незвичайне. Насправді – ні. Не можу одважитися. Боюся порушити оту красу в душі. Боюсь написати не так. Є думки. А слів нема. Все не те. Не те», – звіряла Ярина душу своєму найвірнішому потаємному другові – щоденнику.

В той вечір, повернувшись окрилена з театру, теж кинула на папір кілька слів:

– Які ж ми убогі душею! Яке збіднене маємо життя! Скільки ще треба нам йти до Мавки. Скільки? – от питання. І відповідь:

– Кому як. Комусь – один крок, комусь – роки, а комусь – не дано.

Може б додала ще щось про гру акторів чи постановку та не встигла. В цю мить у двері хтось тихенько постукав.

– Нінка! – подумала і не помилилася. А сусідка аж руками сплеснула, побачивши Ярину в яскравій червоній сукні.

– Ну-бо, крутнися. Яка красуня. І куди ті чоловіки дивляться? А вистава хоч гарна була? – спитала подруга.

– Дуже. Навіть не розкажу. Сходи, Ніно. Або ж удвох підемо. Із задоволенням ще раз подивлюся. Вирішуй, в який день ти можеш піти до театру.

– Добре, вмовила. Сходимо наступної неділі. А я тобі листа ось принесла. Чогось у мою скриньку вкинули. Із закордону лист. Це ті твої екскурсанти тепер тобі пишуть? Ой, Яринко, ти плечима не знизуй, а думай, як цю можливість використати. Може, за якого пана іноземного б зачепилася та й не мордувалася по чужих квартирах.

– Та що ти, Ніно? Не час нам виїздити. Україна незалежна стала. Її будувати треба. Я тут потрібна. Повно планів у мене. А що я там робитиму в тій Америці? Та ще й мови не знаючи. А за листа спасибі. Це ж, напевно, від священника. Щось довгенько йшов цей лист.

– Не буду тобі заважати. Пізно вже. Мені вдосвіта на роботу. На добраніч. Читай листа і не будь такою ідеалісткою, – вже з дверей кинула дружнє напуття Ніна.

Зачинивши за сусідкою двері, Ярина відкрила листа від отця Петра з Америки, з незнаного їй Брукліна. Він писав, що «післав» вже два листи поштою і вочевидь вони десь пропали. І не тільки самі листи, але й їх вміст, про який Ярина могла тільки здогадуватися. Було їй дивно, наскільки іноземці наївні у сподіванні, що в лист можна вкладати дрібну валюту й вона дійде до адресата в Україні.