Ч.2. Життя як воно є. Гл. 1-6

1

Після тієї екскурсії Ярина прозріла. Цей досвід був для неї вагомою віхою не лише в її професійному рості, але й становленні її особистості. Усе побачене, почуте, пережите було для неї вікном у інший світ. Інакший. Вона тепер дивилась на життя в Україні – на своїх краян, їхні будні наче збоку, з глядацької зали. Очима тих українців, котрих вона пізнала в серпні 1992 року. Критично переосмислювала в минулому своєму житті й саму себе.

Як же багато всього втрачено! І стосувалося це не тільки її самої чи ровесників, а кількох поколінь її співвітчизників, які зростали в тоталітарному суспільстві, навіть не здогадуючись, що система свідомо здійснює над ними нечуваний експеримент. Людину імперського типу, людину підневільну, зі споживацькою психологією і меншовартісною ментальністю – homo soveticus – ліпила з них система.

Як ніколи, праглося їй вчитися, пізнавати істини з тих джерел, які донедавна були недоступні для поколінь тих, хто навчався у радянській школі. До книгарні заходила чи не щодня. Не всі книги, звісно, могла придбати. Не вистачало грошей на елементарне: харчі, миючі засоби та речі особистої гігієни. Але принаймні вона знала, що вже вийшло, інформувала про це бібліотекарів і радила закупити їх для книгозбірні.

Життя ж завзято ставило перед Яриною свої загати. З села, разом з сумкою продуктових припасів, неодмінно передавався привіт з нагадуванням, що пора вже на пару днів і приїхати, бо настає пора копання картоплі й потрібна підмога. Як на те в цю гарячу пору несподівано виникла ще й проблема з квартирою.

Одного дня, повернувшись з роботи трохи раніше як зазвичай та вставивши ключ у замкову щілину дверей найманої квартири, Ярина відчула, що ключ не повертається. Штовхнула двері коліном і влетіла у відчинену квартиру. А там за кухонним столом – весела компанія з трьох осіб. Це «ощасливила» її своїм несподіваним візитом господиня Ганна Неборак, яка закликала в гості свою сестру з чоловіком.

– А ось і моя квартиранточка з роботи прийшла, – мовила господиня квартири. – Сідай до нас, Ярино. Знайомся. Це моя сестра Галя, а це її чоловік Сірожа. Сто грам будеш?

– Ні. Що ви? Ні! – Ярина була приголомшена безцеремонною присутністю цього неочікуваного товариства у її орендованому помешканні. Все ж у певній мірі воно наразі належало їй: за це щомісяця гроші сплачувала. А те товариство зайшло сюди поза її присутністю і аж ніяк від цього не зніяковіло. Почувалося в її просторі як у себе вдома. Прийнявши з кілька чарок горілочки, вже було доволі веселим і говірким. Тож Ярина подумала, що їй краще в цій ситуації піти геть.

– Дякую, тітко Ганно, але я поспішаю. Мене там надворі чекають, – вдалася до брехні, аби якомога швидше піти.

– То як йдеш, тоді от що тобі скажу, голубонько, – встала з-за столу і підійшла до Ярини впритул хазяйка квартири. – По-перше, гроші за квартиру мені віддай вже, бо три дні тут не сидітиму. А по-друге – даю тобі місяць часу. Маєш знайти собі інше житло і віддати мені ключ, бо тут житиме мій син. Він у мене виріс, сама понімаєш, час підійшов, хоче жити тут із дівчиною. На віру поки що. Така нині молодьож, діло молоде, – захихотіла. – А там, як онука мені зроблять, то й весілля справимо. Шо я вдію, голубонько. Таке життя. Скіко могла, стіко тебе тримала. Теперечки не можу. Отаке-то. Звиняй.

Ярина була приголомшена. У неї наразі не було потрібної суми грошей, щоби вже сьогодні, за кілька днів до означеної дати сплатити квартплату.  А щоб знайти нову квартиру… Це ж катастрофа! Не так легко ту квартиру знайти. А вона ж мала намір з вересня забрати від батьків Олежика та віддати його в дитячий садочок. Тепер же весь її план летить шкереберть. Опанувавши собою, Ярина відповіла:

– Добре, тітко Ганно. Гроші віддам увечері. А щодо квартири, то як вже кажете, так і мушу робити. Це ж ваша квартира. Вам нею й розпоряджатися.

Ледве розминувшись з огрядною господинею у вузькому проході, Ярина мерщій вскочила до кімнати, виклала з сумки книжки, які щойно придбала в книгарні, відчинила шафу, взяла з потайної кишеньки піджака п’ятдесять доларів та поклала їх до сумочки.

– До побачення! – голосно сказала всьому загалові й за мить вже стояла на автобусній зупинці. Їй треба було встигнути розміняти валюту, щоб віддати господині за квартиру.

– Ось як воно життя повертає, – думала, тримаючись за поручень дощенту заповненого людьми автобуса. – Раділа, що раніше з роботи пішла, хотіла тиші, мріяла приготувати вечерю й прилягти переглянути нові книжки, як на тобі – ось маєш нову проблему. І хочеш чи ні, а мусиш її вирішувати. І гроші ці американські знадобилися. Доведеться їх поміняти на українські купонокарбованці, бо ж не стане хазяйка чекати, поки я на тому тижні зарплатню одержу.

На очі поневолі навернулися сльози. Вона не з плаксивого десятка, але було прикро відчути себе залежною, а ще гірше – бездомною.

Успішно помінявши на валютному п’ятачку міського ринку закордонні гроші на українські тимчасові купони, Ярина замислилась, до кого б їй тепер піти, поки господиня квартири розпроваджуватиме своїх гостей. Тоді й згадала, що Тетяна Черчик знімає кімнату в гуртожитку одного з професійно-технічних училищ, який розташований в центрі міста, зовсім недалечко від музею. Від ринку до цього гуртожитку якихось кількасот метрів, тож скоро показувала на вахті свій паспорт та просила дозволити їй пройти в 525 кімнату.

На щастя, Тетяна була вдома.

– Яким це дивом? – спитала без емоцій і одразу ж дорікнула: – Скільки тебе запрошувала, ти ні разу не прийшла, а тепер як сніг на голову падаєш. Щось сталося?

– Сталося, Таню. Хазяйка квартири своїм приїздом ощасливила. За місяць маю кудись вибратися. А куди? Може ти щось порадиш?

– Що я пораджу? Можеш як і я піти до директора цього ПТУ 47, якому цей гуртожиток належить. Хоч ми для них геть сторонні люди, та коли мене поселив, то й тебе поселить. Хоч дуже незручний цей гуртожиток. Стоїть на колишньому болоті. Всеньке літо докучають комарі. Величезні такі. Як коні. Ніякі засоби не діють. Виснажилася я за це літо – не розказати. Вдень їх не видно, а як тільки ляжеш в ліжко, одразу ж і нападають.