1
Марно пообивавши пороги редакцій місцевих газет, тридцятирічна Ярина Ярощук, влаштувалася в краєзнавчий музей. Потрапити вчорашній учительці історії на посаду молодшого наукового співробітника в незнайомому місті – чого ще можна було бажати кращого в її ситуації? Хоч молода жінка ще не усвідомлювала до кінця усіх своїх хотінь. З школою вирішила попрощатись. Але її подальше професійне життя, кар’єрний ріст, – усе, чого б вона воліла досягти в житті, не було виписане ні на папері, ані, навіть, у її голові.
Трохи тут попрацює. Ознайомиться. Роздивиться. Отоді, може, й більше їй розвидниться.
Рівне – невелике, але затишне, чепурне обласне місто. Вона приїхала сюди кілька днів тому. Після прикрого розлучення їй хотілося поміняти в своєму житті все. В обласному центрі жила її старша сестра Таїса. В її сім’ї й знайшла тимчасовий притулок.
Переживши усі належні в своїй ситуації тотальні й колючі допити, відбувшись в особливо діткливих темах недомовками, Ярина потроху оговтувалась від стресу після розлучення та обживала виділений їй куток. Праглося якнайскорше позбутися сестриної опіки й контролю. Тож негайно зайнялася пошуком квартири. Розшукати житло з пропискою на початку дев’яностих у щойно створеній державі Україні – справа непроста. Пошуки можуть розтягтися надовго. Тож тим шансом, який підкинула їй сусідка сестри, вирішила скористатися негайно. Знайоме молоде подружжя звільняло орендовану однокімнатну квартиру й переїжджало в нещодавно одержану свою. Щоправда, не тут. Десь в мікрорайоні Північному. Та яка Ярині різниця? Все тут треба пізнавати. До всього призвичаюватися. Рівне – мало знайоме для неї місто. А що буде далеко від сестри, то це навіть добре: менше старша лізтиме в її життя. Сестри були надто різними. З суттєвою різницею в віці.
Ярина швиденько зв’язалася з тим подружжям і домовилася, що як з’їжджатимуть із квартири, її повідомлять. Чекати довелося недовго. Через якісь два тижні приїхала господиня цього помешкання, немолода сільська жінка Ганна Неборак. Треба прийняти квартиру від квартирантів, що виїздили, взяти в них гроші та пошукати нових пожильців. Тут ті, котрі вибиралися, й порекомендували їй Ярину, яка вже стояла на порозі.
Однокімнатна квартира, яку ще називали малосімейкою, була вкрай запущена й захаращена старими речами. Але усе ж тут стояли сякі-такі меблі: у кімнаті – диван, стара шафа і широкий круглий стіл, на кухні – старенький холодильник, дерев’яна тумба для посуду й шафка на стіні, стіл із двома стільцями. І хоч стіни у коридорі та в кухні були пофарбовані у темно-синій колір, дешеві шпалери в кімнаті повицвітали, а в одному куті й геть повідклеювались, зате у повному порядку був санвузел. Зранку – із сьомої до дев’ятої, й увечері – з дев’ятнадцятої до двадцять третьої години подавали гарячу воду. Тож можна було помитися, попрати. Ярині було не до розкошів. Все головне для життя тут є. Тож квартира їй підходить.
– Живи. Але дивись мені, тримай хату в порядку. І щоб чоловіків сюди не водила! І п’янок не влаштовувала! – менторським тоном наказала Ярині господиня.
– О, не турбуйтеся, тіточко, все буде в нормі, – весело процокотіла щаслива Ярина, ставлячи біля порога свої пожитки. Її в ту мить мало обходила безцеремонність господині, яка прибула, взяла гроші й зараз же відбуде. Головне, що їй тепер воля. Що вона сама. Нарешті вона житиме сама! Належатиме самій собі. Сама визначатиме, що їй можна, а чого ні. Ніхто не втручатиметься в її життя. Яке ж це щастя!
Після остогидлого заміжжя, з якого ледве виборсалася й утекла, вона могла оцінити цю розкіш і наразі була дуже рада, що питання з житлом вирішилося так швидко. І це ж не ліжкомісце чи кімната, а ціла квартира!
Залишається тільки десь прописатися. Господиня квартири Ганна Неборак їй у прописці відмовила. А без неї – ніяк. На щастя, на роботу їй вдалося прийнятися без прописки. Дивом вдалося. Пощастило. Її просто не спитали. А вона не сказала. Написала в анкеті паспортні дані, а в потрібній графі – адресу сестри. А копію паспорта пообіцяла донести.
Не стала цим особливо перейматися. Ось трохи ознайомиться з містом і людьми, тоді й знайде, де прописатися. Головне те, що в неї є де жити і є робота. Тож усе складається як слід.
Було лиш одне «але», яке нині її дуже хвилювало. Ярина не була впевнена, що потягне роботу екскурсовода.
Не могла зрозуміти, чому так вільно, невимушено, як риба у воді, почувалася вона в школі перед учнями, а варто лиш постати перед дорослою аудиторією, – її охоплює незрозуміла паніка?
Усе ж, начебто, продумано, до дрібниць проаналізовано, розставлено у певний порядок, а варто лишень стати перед авдиторією, як від хвилювання починають тремтіти коліна, а голос – немов не її власний, а чийсь, чужий.
Несподівано для себе самої починає висловлювати думки гарячково хаотично, геть не так, як планувала напередодні, й від цього паніка ще більше зростає. Визначена заздалегідь лінія виступу як в’юн вислизає з пам’яті й вона не в змозі ухопити за хвіст бодай одного пунктика.
Остання рятівна соломинка – маленький блокнотик в руках, де виписані ключові думки – що сказати по-перше, по-друге… Та, о прокляття, в цю мить те дрібне писання зливається в очах у незрозумілі ієрогліфи, пласку закриту картинку й вона з жахом констатує, що не здатна вихопити з цього писання жодного слова! І дарма, що вчорашнього вечора все було таким лаконічно чітким, зрозумілим, найголовніше було підкреслене, а то й виділене іншим кольором. А тепер все щезло й оці аркушики не можуть її врятувати!
– Це катастрофа! Я мушу знайти вихід! – пронизує думка й у ту ж мить починається прорив: десь щезають і переляк, і хвилювання – й раптом відкілясь з'являються, приходять усі загублені ключові слова й моменти. Без замудро вчених фраз, як у студентському товаристві її не раз просили друзі: «Перекажи на хлопський розум!» А воно, виходить, що як на той хлопський розум, то не так вже й кепсько: вивітрюються усі хитромудрі прелюдії, уся словесна полова і залишається сама сіль – суть, найголовніше.
#10260 в Любовні романи
#329 в Історичний любовний роман
#3785 в Сучасна проза
приїзд українців діаспори, початок 90х, молода екскурсоводка
Відредаговано: 13.04.2022