13 Розділ

— Подивись на її зап'ясток, Капітане. Очі роззуй! — Фенек відкинувся на кріслі.

Дівчина повільно простягнула руку і повернула її долонею догори, злегка відтягнувши рукав. Там і справді красувалося зображення квітки — витончені лінії, глибокий фіолетовий колір.

— Які в тебе глибокі знання земної фауни, — хмикнув я, розглядаючи малюнок. — Це справді ірис.

Я перевів погляд на неї, намагаючись зрозуміти, що ховається за цим спокійним обличчям.

— Ти не пам'ятаєш, звідки в тебе це тату?

— Це не тату, йолопе! — фиркнув Кіпс і крутанувся на кріслі в наш бік, задоволений своєю проникливістю. — Це дуже якісна підшкірна голограма. Бачиш, як пелюстки здригаються, коли вона рухає пальцями? Такі технології — це антикваріат. Їх вшивають прямо в дерму, але наскільки мені відомо, зараз так не роблять. Замало знань залишилося, щоб не спалити пацієнту нервову систему. Це дорога іграшка з дуже старих часів.

Я придивився ближче. Квітка на її шкірі справді ледь помітно мерехтіла, наче жила власним життям.

— А для чого такі голограми? — подала голос дівчина, розглядаючи власне зап'ястя так, наче бачила його вперше.

— Та хто ж їх знає, — Кіпс знизав плечима, від чого його величезні вуха хляпнули по спинці крісла. — Імперці так захопилися писати закони для всіх підряд рас, що самі заплуталися, кому що можна. Поки вони заганяли всіх під один стандарт, купа крутих розробок просто вилетіла в трубу. Тепер усе штампують під копірку, без душі й мізків. А це... це ідеальна робота, дуже старих технологій.

— А тобі звідки це відомо? — хмикнув я, хоча в глибині душі знав, що цей пухнастий пройдисвіт прочитав більше технічних довідників, ніж я бачив пляшок синтезолу.

— Я ж не пустоголова бляшанка, як ти, — фиркнув Кіпс і захихотів у своїй незмінній манері, від чого його ніс смішно зморщився. — Поки ти в портах з дівчатами затискаєшся по темних кутках, я поповнюю свої знання. Хтось же має бути мізками на цьому летючому смітнику.

— Я не затискаюся з дівками! — обурився я, хоча вуха чомусь зрадницьки потеплішали. — Запевняю, у мене тільки серйозні стосунки, з самими джентльменськими намірами.

Я чомусь глипнув на дівчину, наче чекав на схвалення моїх високих моральних принципів. Та вона ніби й не чула: з сумом опустила голову на руки, які склала на підтягнуті під себе коліна, і завмерла, перетворившись на маленький острівець меланхолії посеред нашого хаосу.

— Карамелько, досить виправдовуватись, — Кіпс знову захихотів, крутячись у кріслі. — Ця дівчина тобі явно не по зубах. Бачив би ти, як вона майже злетіла в повітря, коли застрибувала на борт, а як вона тебе, тушу таку, затягла! Я все на відео зняв, спеціально зберіг, щоб показувати тобі довгими зимовими вечорами, коли ти знову почнеш корчити з себе мачо.

— Зав’язуй зі своїм посереднім гумором, — відрізав я, відчуваючи, що програю цей раунд. — Краще скажи, що там із дірою в корпусі? Звиги є?

Кіпс миттєво змінився в обличчі. Веселі іскри в очах згасли, поступившись місцем професійному песимізму.

— Як я й казав раніше: все капець як погано! — відрапортував він із таким виглядом, ніби ми вже офіційно покійники, просто ще про це не знаємо. — Корабель тримається на чесному слові й моїх молитвах до Бога Шестерень.

Дані на моніторах невблаганно підморгували мені цифрами, що танули, наче лід у склянці з дешевим віскі. Час не просто йшов — він тікав від нас з істеричним реготом.

— Карамелько, є в мене одна ідея... — раптом промовив Кіпс. Голос у нього став якийсь занадто солодкий і обережний, що в перекладі з його фенецької означало: «Зараз я запропоную щось, від чого ніхто не буде в захваті».

— Ні! — відрізав я, навіть не відриваючи погляду від карти сектору. Його «геніальну ідею» я залишу на той випадок, коли вже не залишиться надії. — І я тисячу разів казав: не називай мене Карамелькою! Краще скажи, чому твоя іржава бляшанка не допомагає з розрахунками? Ти ж у того андроїда вгатив стільки дорогих плат, що він мав би цитувати Шекспіра і рахувати стрибки крізь галактики за секунду. А він навіть писку допомоги не подає!

— Він образився! — буркнув Кіпс, схрестивши лапи на грудях.

— Не кажи дурниць! — я ледь не порскав від сміху, хоча ситуація була так собі. — Це шматок заліза з купою транзисторів. На що він може образитися? На низьку напругу в розетці?

Кіпс повільно повернув до мене свою цілком серйозну морду. Його величезні вуха загрозливо сіпнулися.

— Та я тобі кажу! Відколи ти його обізвав «безкорисним шматком брухту», він тільки ображено блимає діодами в кутку. От попросиш у нього вибачення, тоді, може, він і зволить підключити свої мізки до нашої навігації.

— Та не сміши мої копита! — я вдарив долонею по консолі. — Я ще в дроїдів вибачень не просив. Може, мені йому ще й квіти купити і на побачення з каністрою мастила запросити?

— Та ти сам залізяка товстошкіра, Карамелько! — підковринув Кіпс, вищиривши свої гострі зуби. — Яка різниця, кого образив? У нього тонка цифрова організація! Просто перепроси, і ми не здохнемо від нестачі кисню.

— Ти сам не зразок ввічливості, — огризнувся я. — Щось не бачив, щоб ти перед кимось вибачався. Я щось «сорі» не почув від тебе жодного разу!

— А за що мені вибачатись? — Фенек обурено настовбурчив шерсть. — Я прямий, як лазерна указка! Кажу те, що думаю. Це ви, люди з підковиркою.

Ми завжди так працювали: руки клацають по тумблерах, очі пасуть датчики, а язики мелють таку нісенітницю, що будь-який психіатр здав би диплом. Але раптом я згадав, що ми в кабіні не самі. Я косо подивився на Іриску. Вона все так само сиділа, підтягнувши коліна, і спостерігала за нашим цирком своїми величезними очима.

Я різко замовк, усвідомивши, як по-ідіотськи ми виглядаємо з боку: два дорослих космічних вовки сваряться через почуття робота. Кіпс теж вловив момент. Він покосився на мене, потім на дівчину, і раптом переможно оскалився — це була його коронна посмішка «я-все-одно-правий-а-ти-лох».