12 Розділ

Капітан Кара

— Схоже, у нас проблеми! — профирчав Кіпс десь на фоні. Його голос звучав так, наче він жував цвяхи.

Я розплющив очі повільно, наче піднімав багатотонні шлюзи. Знайомий тріск у черепі, наче там хтось грав у боулінг порожніми пляшками, і видіння космічного пилу перед очима нагадали: я знову вижив. На тілі додався ще один шрам, який я, звісно, не збирався прибирати. А нащо? Хай буде на спогад про те, що я все ще міцніший за цей шматок титану, на якому ми літаємо.

Наді мною схилялася наша чарівна знахідка. Вона кліпала очима, розглядаючи мене з таким виглядом, ніби я — рідкісний експонат, що дивом не розсипався, а потім обережно промовила:

— Ви живі, капітан Кара?

Я лише блаженно усміхнувся, ігноруючи металевий присмак крові в роті. Вперше в житті мене будив не божевільний вискал Кіпса і не звук замикання проводки, а справжній ангел. Я вже був готовий сказати щось неймовірно героїчне, але всю малину зіпсувала морда Кіпса, яка раптом нависла наді мною, закривши собою весь прекрасний вид.

— Давай, підіймай свою дупу вже! — гаркнув він, і я відчув, як у ніс шибануло запахом дешевого мастила. — У нас величезні проблеми з кораблем! Ці йолопи поцілили в нас якраз перед стрибком у гіперпростір, і тепер ми течемо, як діряве відро!

Він схилився зовсім низько, вчепився в мій комір своїми цупкими лапами і ледь не почав мене трясти, наче намагався вибити з мене борг.

— Якщо ми не знайдемо підходящу планету, де нас підлатають, ми загубимось на самому краю галактики без припасів та кисню! Кара, ти мене чуєш?! У нас паливо капає в порожнечу, а ти тут лежиш і либишся, наче виграв джекпот у космічного Джека!

Я зітхнув, відчуваючи, як свіжа шкіра на рані неприємно тягне. Ангельське пробудження закінчилося, ласкаво просимо назад у реальність, де все горить і розвалюється.

— Досить верещати, — я ліниво скинув його з себе, наче настирливу муху, але все ж почав підійматися, усівшись прямо в калюжі власної крові.

Дівчина з великими, майже не зляканими очима — що мене навіть трохи здивувало — переводила погляд з моєї закривавленої фізіономії на фенека. А той продовжував волати вже зі свого крісла, активно розмахуючи лапами в повітрі.

— Скільки в нас часу, щоб знайти підходящу планету? — запитав я сонним голосом, наче мене щойно розбудили посеред обідньої перерви, а не витягли з того світу.

— Стандартна галактична доба! — відрізав Кіпс, і його вуха нервово сіпнулися.

— Цього достатньо, — відповів я спокійно, витираючи долонею обличчя і розмазуючи по ньому залишки червоного «декору».

— Достатньо?! — знову заверещав Кіпс, підстрибуючи в кріслі. — Було б достатньо, якби ти не виставив координати в саму дупу галактики! Нас зараз не прийме на буксир жоден притомний майстер, який хоч трохи дорожить своєю головою. Ти забув? Імперці теж на хвості! Хижень на хвості! Жоден легальний порт нас не впустить, а нелегали просто здадуть за винагороду. Ми — ходячі мішені з порожніми баками!

Я зітхнув. Ох вже цей його драматизм.

— Все буде ок! — вимовив я максимально впевнено. — Я знаю, ти щось вигадаєш, щоб у нас було більше часу.

Я знав, що Кіпс — справжній маг ілюзій і гайок. З того мотлоху, що ми накопичили в трюмі, він обов'язково щось змайструє: замотає дірки ізоляційною стрічкою, підключить тостер до двигуна, але виграє нам зайву годинку-другу. Він завжди перебільшує проблему, щоб потім почуватися героєм, коли ми не задихнемося в порожнечі.

— Ти просто геній, Кіпсе, хоч і шкідливий, — додав я, підморгуючи дівчині. — Ну що, пішли глянемо на нашу «золоту бляшанку»?

Поки я до болю в очах вдивлявся в монітор, ганяючи розрахунки та шукаючи бодай якусь планету, що не нагадувала б газову печію чи крижаний цвинтар, Кіпс розганяв бедлам у трюмі. Там стояв такий гуркіт, ніби він вирішив перезібрати корабель зсередини за допомогою лома та міцного слівця.

Дівчина тихо сиділа позаду, втиснувшись у крісло, і дивилася в ілюмінатор на нескінченну чорноту, розбавлену гіперпросторовими розчерками. Здавалося, вона намагалася розгледіти там відповіді, яких не було в кабіні.

— Як тебе звати? — нарешті запитав я, коли процес пошуку перетворився на паршиве замкнене коло. Я вдесяте перевіряв координати ймовірних планет і щоразу повертався до початку — жодного безпечного варіанту.

— Я… не знаю, — вона нарешті відвела погляд від зірок. Голос був тихим, але твердим. — Прихвосні Хижака називали мене Нова. Наче зоря, що спалахнула нізвідки. Але мені ніколи це не подобалось. Звучить як назва дешевого борделю.

Грохіт і брязкіт металевих деталей увірвалися в наш простір разом із Кіпсом, який витирав замаслені лапи об і без того брудний комбінезон.

— Я знаю, як її звати! — вигукнув він, спритно застрибуючи у своє крісло попереду.

— Як? — я здивовано підняв брову.

Здається, дівчина теж напружилася, прислухаючись до цього вухастого всезнайки.

— Ірис, звісно.

Не знайшовши логіки я глипнув на Кіпса, той лише очі закотив.