10 Розділ

Сині та фіолетові хвилі почали проходити крізь метал обшивки, наче ми були не на кораблі, а в якомусь галюциногенному тумані. По тілу пробіг неприємний холодок, шлунок спробував привітатися з горлом, але головне — канонада позаду вщухла. Ми встигли.

Істота відкинулася на спинку крісла, важко дихаючи, і витерла лапою піт зі свого кошлатого лоба.

— Ну що, Карамелько... — прохрипіла вона, косуючи в мій бік. — Живі. Поки що.

Але Кара не відповів. Коли я побачила, як його масивна рука безсило зісковзнула вниз, наче дохла риба, серце впало кудись у район п'ят. Я миттєво відстебнула паски і кинулася до нього. Очі заплющені, обличчя кольору старого пергаменту, але, прислухавшись, я вловила слабке, переривчасте дихання. Живий, бовдур.

Ми з істотою спробували відтягти його вбік, але Кара був такий здоровенний, наче його збирали з запчастин вантажного тягача. Істота, попри всю свою бойову вдачу, під його вагою лише безпорадно крехтіла і підбадьорювала мене словами, що явно не допомагало справі.

Виходу не було — я просто сповзла разом з ним на підлогу прямо посеред головного відсіку.

— Гей, ти де подівся? — закричала я, озирнувшись.

Крісла пілотів спорожніли і поруч його не було, кудлата нахаба кудись зникла. Аж за хвилину він примчав звідкись із глибин цього корита, тягнучи в лапах металеву скриньку.

— Я, між іншим, Кіпс, — представився він, вишкіривши дрібні гострі зуби. Я так і не зрозуміла: це він мені так посміхається чи прикидає, наскільки зручно буде мене гризнути, якщо я почну істерити.

— А мене… неважливо. Як йому допомогти? — я вже почала рвати тканину на його комбінезоні там, де розпливалася густа темна пляма. Рана виглядала кепсько — глибока, рвана і зовсім не схожа на подряпину, якою треба нехтувати.

— А ти сильна дамочка, — присвиснув Кіпс, спостерігаючи, як я розправляюся з тканиною. — Голими руками розірвати гіперволокно… Вражає.

Мої руки миттєво стали липкими від його крові. Запах заліза змішався з озоном кабіни.

— Як він взагалі тримався весь цей час? — прохрипіла я, намагаючись зупинити кровотечу. — У вас є дермальний степлер чи бодай якийсь регенератор?

— У нас є дещо краще, — відповів Кіпс, зосереджено риючись у скриньці, наче шукав там останню цукерку. Нарешті він вивудив звідти пом’ятий тюбик і простягнув мені.

— Що це за шмурдяк?

— Просто залий це в рану, навіть промивати не треба. Тобі з твоїми тонкими пальчиками це краще вдасться. Минулого разу я трохи перестарався, то Кара потім тиждень бурмотів, що я йому забагато шкіри наростив і тепер у нього там зайва складка.

Я кліпнула очима, перетравлюючи цю «медичну пораду», а потім просто зробила все за інструкцією. Зрештою, йому видніше — судячи з дірок у стінах і шрамів на їхніх пиках, у такі передряги ці двоє потрапляють частіше, ніж снідають.

Рана швидко затягувалася, всмоктуючи засіб із тюбика, а дихання Кари ставало рівнішим, без того жахливого свисту в легенях. Я все ще сиділа на колінах, схилившись над ним, і прислухалася до серцебиття — воно стукало глухо, але впевнено, наче старий двигун цього корита.

— На жаль, другої частини ліків ми не маємо, — раптом озвався Кіпс, застрибуючи у своє крісло. Він крутнувся на ньому, закидаючи лапу на лапу.

— А яка ще друга частина? — запитала я, здивовано підвівши голову. Мої пальці все ще були липкими від чужої крові.

— Та там якісь ампули... Вони типу відновлюють організм, щоб мізки не закипіли і шоку не було від такої швидкої регенерації. Але він і так оклигає, не перший раз. Міцний, як дупа корвета, — Кіпс байдуже відвернувся до моніторів, виводячи якісь графіки та схеми.

— Ви просто божевільні, — видихнула я, але зовсім тихо.

Це був їхній порядок. Хаотичний, брудний, на межі самогубства, але якось же вони дожили до сьогоднішнього дня. Я вмостилася на підлозі поруч із Карою. Не те щоб мені дуже хотілося бути його особистою медсестрою, просто так було спокійніше — стежити за його станом, ніж дивитися у нескінченну пустку гіперпростору.

Говорити більше не хотілося. У голові панував такий самий безлад, як і в кабіні. Я знову опинилася в точці «нуль»: без плану, без чіткої цілі, без грошей і, чесно кажучи, без минулого. Я щось там плела про «адресу», куди мені треба дістатися, але правда була в тому, що я поняття не мала, куди рухатися далі.

Думка про те, щоб домовитися з цією парочкою, одразу малювала в уяві яскраві картини нашої спільної загибелі. Нас обов’язково буде переслідувати кожен скажений пес у цій Галактиці. Хоча... якщо бути чесною, тепер я і сама в їхньому списку. Офіційно. Мабуть, я нічим не краща за цього волохатого техніка та його непритомного капітана.

Не розстібайте паски безпеки, адже попереду ще безліч пригод та неймовірних відкриттів! Поки ви налаштовуєтесь на наступний розділ, я з нетерпінням чекаю на ваші враження в коментарях. Тримайте курс за зорями — зустрінемося на сторінках книги!