9 Розділ

За відчуттями, я була ціла. Нічого не горіло, не тягнуло, не хрустіло — значить, пощастило. Кара ж корчився поруч. Стиснувши зуби, він підвівся й опустився на підлогу, сперся на руку, намагаючись не звалитися назад.

— Допоможи… — видихнув він, кривлячись від болю.

Я підхопила його під руку, і ми разом пішли багажним відсіком, спотикаючись, потім протиснулися через вузький коридор. Двері миготіли обабіч, метал під ногами глухо дзвенів від наших кроків. Кара важчав із кожним метром. У кабіну пілотів ми буквально ввалилися.

Він вислизнув з моїх рук і гепнувся в крісло, одразу ж обхопивши підлокітники, ніби боявся з нього вилетіти.

— Ти як, Карамелько, живий? — озвалася істота, що сиділа в кріслі поруч, кидаючи на мене косий погляд і хитру усмішку. — А ти, бачу, ще та штучка.

Це вже було адресовано мені. Я не відповіла — не до балачок.

— В порядку! – коротко відповів Кара та одразу почав вовтузився з панеллю, пальці бігали по кнопках і сенсорах швидше, ніж я встигала стежити.

— Тебе треба залатати, — сказала я, дивлячись, як його трясе. — Ти ледве тримаєшся.

— Немає коли, — різко відрубав він. — Вперед!

Він утопив важіль. Корабель рвонув так, що мене хитнуло назад, але цього разу стабілізатори спрацювали — повітря ніби згустилося, притримало, не дало впасти.

— Мала, ти що, вирішила, що це кінець? — зареготала істота й різко зірвалася з місця, покидаючи крісло. — Кара, передаю керування, тільки не зіпсуй усе! Тобі ж не в мозок поцілили!

Істота шмигнула в крісло бокового відділення, пристібаючись на ходу.

І саме тоді на моніторах я побачила те, що нас підганяло.
Наші переслідувачі. Їхні кораблі вже виходили на курс перехоплення.

— Чорт! — вилаялася я, стискаючи кулаки. — Це все моя вина!

— Та не переймайся, — відмахнувся Кара, зосереджений на керуванні та не відволікаючись навіть, щоб поглянути мою сторону. — Не лише твоя. На цьому кораблі зараз три голови, які Хижень хоче отримати на блюдечку. І бажано — ще теплі.

— А ти що такого встигла накоїти? — вигукнула істота, розвертаючись до мене. Великі вуха сіпнулися, а худеньке тільце напружилося. — Мало хто в галактиці захоче мати Хижня серед ворогів. Хіба що божевільні. Ну, або такі, як ми.

— Я зламала йому носа, — знизала я плечима. — Коли тікала.

Істота на сусідньому кріслі завмерла, а потім її порвало. Вона зареготала — гучно, щиро, аж до хрипу й кашлю. Вуха-локатори затрусилися, як дурні, а волохата лапа з розмаху гепнула по підлокітнику, піднімаючи в повітря чергову порцію пилу.

— О-о, тоді все зрозуміло! — видавив цей звір крізь сміх, витираючи сльозу. — Тоді дамо прикурити цим бовдурам!

У ту ж секунду десь у нутрощах корабля щось недобре клацнуло, і нас так різко хитнуло вбік, що я ледь не прикусила язика. Підлога під ногами стала під кутом у сорок градусів, а панель приладів замиготіла червоним, наче новорічна гірлянда в борделі.

Я витріщилася в монітор бокового огляду. Треба визнати, ця кудлата істота знала свою справу. Поки я намагалася утриматись, вона вправно крутила турелями. Пушки під її керуванням плювалися вогнем так бадьоро, що переслідувачі тільки й встигали ухилятися, щоб не перетворитися на космічний друшляк. Вони кружляли поруч, але підійти впритул явно боялися.

— Карамелько! — верескнула істота, раптово вимкнувши режим реготу. Тепер вона виглядала як зосереджений гризун-убивця. — Досить витріщатися! У тебе дві хвилини, щоб запхати нас у гіперпростір!

Кара не відповів. Лише стиснув щелепи й почав шалено вводити координати, пальці тремтіли, але не зупинялися.

Істота знову вчепилася в гашетки, а я зрозуміла, що зараз буде тяжко. Плюхнулась в заднє крісло, одразу за Карою.

І тут — клац.
Світ навколо мене ніби сіпнувся, повітря здригнулося, а екран перед очима спалахнув…

— Готуйся! — вигукнула Кара, вчепившись у штурвал так, наче від цього залежало, чи не розсиплеться це корито на атоми прямо зараз.

— Швидше, їх стало більше! Чорт, вони плодяться там, чи що?! — заскреготіла істота, не відриваючись від прицілу. Її вуха притислися до голови, а лапи літали по кнопках швидше, ніж мухи над розлитим сиропом.

— П’ять секунд! — голос Кари тремтів від напруги, перекриваючи виття сирени, яка вже просто волала про допомогу.

Я почала відраховувати про себе, заплющивши очі й сподіваючись, що цей політ не закінчиться моїм розпиленням по галактиці. П’ять... Чотири... Три...

І тут корабель трусонуло по-справжньому. Таке враження, що нас коцнули в задній бампер величезною кувалдою. У ніс шибанув підозрілий і дуже густий запах гарі — мабуть, якась плата вирішила, що з неї досить, і самоліквідувалася. У вухах заклало, а простір навколо ілюмінаторів раптом вивернувся навиворіт.

Ми влетіли в гіперпростір.

Перш ніж ми перейдемо у гіперпростір, рекомендую віддячити екіпажу та вліпити вподобайку цій пригоді! А щоб не загубитися на безмежних зоряних мапах, підписуйтеся — попереду ще багато неймовірних історій про пригоди Капітана Кари.