8 Розділ

Ірис

І треба ж було зі всіх людей на цій клятій планеті наткнутися саме на нього. Мало того, що кілька хвилин тому мене впізнала команда Хижня й почала переслідувати, так ще й цей тип — той самий, що замкнув мене в каюті й просто кинув.

— Ти! — вигукнув він вдарившись об мене поглядом. — Як ти втекла?..
Осікся та махнув рукою. І просто розвернувся та побіг.

— От чорт… — видихнула я й рвонула за ним.

Позаду вже гриміли кроки. Бігли ті самі негідники, що тримали мене в полоні, знущалися, виконували накази Хижня без зайвих питань. Я відчувала їх за спиною — як холодний подих у потилицю.

Я швидко наздогнала незнайомця, що так само, як і я драпав від контрабандистів. Він озирнувся на ходу, з подивом. Не очікував, що я наздожену.

— А ти чого тікаєш?! — гаркнув він, не зменшуючи темпу.

— Ці падлюки здадуть мене Хижню, якщо спіймають! — випалила я.
Говорити було важко — легені палили, слова рвалися уривками.

— Я теж …ем не бажаю з ним зустрічатися, — кивнув він. — Значить, у нас спільна проблема.

Він посміхнувся сам собі, а потім кинув швидкий погляд:

— Ну що ж… удачі.

І різко смикнув уліво. Один рух — і він уже перекотився під прилавками, зник між ящиками, тінями й криками, ніби його там ніколи й не було.

А я…

Я залишилася єдиною ціллю.

Кроки позаду стали ближчими. Значно ближчими.

Тікати мені було нікуди. Та й роботи тут більше не дадуть, якщо всі знатимуть, що на мене полює Хижень. І все одно я не шкодую, що розбила йому обличчя. Це була солодка мить. Варта кожного синця.

Розуміючи, що опинилася в пастці, я швидко дійшла простого висновку: лишався єдиний варіант — приєднатися до тих, хто точно не здасть мене Хижню і сам оминає його десятою дорогою. Я різко звернула вбік і рушила в сторону посадкових відсіків, тримаючись ближче до технічних проходів.

І не помилилася.

Знайомий корабель, з якого я втекла менш ніж годину тому, завис у повітрі неподалік ангарів з брамою. Двигуни гули низько, нетерпляче, ніби він теж не хотів тут затримуватися.

Мій погляд уп’явся у фігуру, що вибігла з протилежного боку. Побачивши мене, він явно вилаявся — навіть здалеку це було видно. На обличчі промайнуло чисте розчарування.

— Навіщо ти привела їх сюди?! — закричав він, щойно ми порівнялися.

— Якщо візьмете мене з собою, я стану у пригоді, — випалила я, не зупиняючись. — Виконаю будь-яку роботу. А ви просто доставите мене по адресі.

— Капітане Кара! — заричали позаду нас.

Я обернулася й побачила цілий загін переслідувачів, що вирвався на майданчик. Озброєні. Злі. Голодні до помсти.
Та ким, бляха, був цей капітан Кара?

— Ти сама втекла — сама й розбирайся зі своїми проблемами! — гаркнув він, навіть не дивлячись на мене.

Корабель рушив у наш бік. Повільно, але впевнено.
Я прекрасно розуміла: за кілька хвилин мій шанс врятуватися випарується разом із цим капітаном і його кораблем.

Постріли почали лягати по нас ще до того, як зореліт наблизився як слід. Лазерні спалахи різали повітря, залишаючи за собою смердючі хвости розпеченого металу.

— Чорт, які довбні! — вилаявся Кара на бігу. — В ангарі не стріляють!

Я бігла, майже не відчуваючи ніг. Дивне відчуття накрило зненацька — ніби я чула постріли ще до того, як вони ставалися. Тіло реагувало раніше за думку. Я рвала вбік — і промінь різав порожнечу там, де я була секунду тому. Стрибок — вибух металу позаду. Ми з пострілами ніби потрапили в один ритм, на одну вібрацію, і я просто знала, де буде наступний удар.

Попереду вже висів їхній зореліт — задній люк був відчинений. Низько. Небезпечно близько. Достатньо, щоб ризикнути.

Кара не встиг. Його зачепило збоку — короткий спалах, глухий удар, і він звалився, ковзнувши по металевій підлозі кілька метрів.

Я не зупинилася. Не мала права. На повному ходу я перестрибнула через нього, різко пригнувшись, відчуваючи, як над спиною свистить ще один постріл, і вже в наступну мить влетіла у відчинений люк, важко гепнувшись на палубу корабля.

— Підіймайся! — закричала я, розвертаючись і простягаючи руку назад.

Не знаю, наскільки серйозно його зачепило. Але у капітана щось перемкнулося. Чи то інстинкт, чи впертість, чи банальна лють до смерті. Він стиснув зуби, різко підвівся й побіг. Корабель на мить завмер на одному місці.

Цієї миті вистачило.

Він ухопився за мою руку. Пальці вчепилися судомно, до болю. Я рвонула його на себе, допомагаючи заповзти всередину.

У ту ж секунду корабель зірвався з місця. Ривок був такий різкий, що нас обох звалило з ніг, і ми покотилися по палубі. Пощастило, що люк вже зачинявся і нас не змило хвилею повітря назад.

Люк захлопнувся з глухим металевим гуркотом. Крізь ілюмінатор ми ще бачили, як переслідувачі стріляють навздогін, але їхні постріли вже тонули в темряві.

Ми були надто далеко.
І, на жаль для них, ще живі.