7 Розділ

Капітан Кара

— Я чесний бізнесмен, — промимрив Шифт, розтягуючи слова, наче жував їх. — І пропоную хорошу ціну.

Перед нами стояв лахмітник — чорний перекупник, обвішаний латками, кабелями й чужими гріхами. Називали його по-різному, але справу він знав: брав усе, що ми привозили, без зайвих питань. От тільки минулого разу… і позаминулого — теж — добряче нас кинув. Тож дуже ймовірно, що це буде наша остання угода.

— Та ми дупи рвали, щоб ці батарейки дістати! — вибухнув Кіпс. — А ти на все готовеньке, ще й ціну опускаєш?!

Він заскочив просто на стіл, металевий, липкий від чужих оборудок, і почав розмахувати рюкзаком з батарейками. Тими самими батарейками, які краще взагалі не рухати, не те що махати, ніби вони — аргумент у суперечці.

— Кіпсе, ти що твориш… — прошипів я, намагаючись вихопити рюкзак у нього з рук. — Не жлобись, Шифте, — кинув уже перекупник, не зводячи очей з цього ідіота на столі.

Але Кіпс уперся. Вперто. З азартом самогубці.

Охоронці Шифта напружились. Це було видно одразу: плечі сіпнулись, пальці потяглись до бластерів, погляди стали холодними й дуже професійними. Ще секунда — і хтось випадково помре.

Кіпс же, випнувши груди, з розмаху гепнув рюкзак перед Шифтом на стіл так, що той дзенькнув, а я внутрішньо попрощався з половиною станції.

— Або даєш п’ятсот кредитів, — заорав він, — або ми вшиваємось і зливаємо їх деінде! Покупець на таку рідкість із системи Норд швидко знайдеться. Ти ж знаєш, там роблять найякісніші енергоджерела.

У приміщенні повисла тиша. Така, що аж вуха заклало.

Шифт досі тримався холоднокровно, але блиск наживи в очах видав його з головою. Він повільно перевів погляд на батарейки. Всі знали — і він знав — це єдиний механізм такого малого розміру, здатний вмістити в собі термоядерний синтез такої потужності. Абсолютний дефіцит. Абсолютна мрія.

Він ковтнув. Ледь помітно.

— Добре, — сказав нарешті. — П’ятсот.

Угода була здійснена.

Ми покидали офіс Шифта з повними кишенями кредитів і дуже задоволеними фізіономіями.

— Як думаєш, — з усмішкою, що відкривала його дрібні гострі зуби, прошепотів Кіпс, щойно ми вийшли зі скупки, — коли він зрозуміє, що там неможливо прошити ліцензії?

Я хмикнув.

— Ми вшиємось раніше, ніж він зрозуміє, — відповів я, задоволено крокуючи вулицею й перекидаючи в кишені важкі кредити. — До них ще не дійшло, що такі батарейки тепер захищені від крадіжок.

— КАПІТАН КАРА!!! — заревів позаду знайомий голос.

Я аж скривився. Повертатися не хотілося. Але довелося.

Шифт стояв посеред вулиці з перекошеним від люті обличчям, тицяючи в нас пальцем, ніби збирався ним прострелити дірку в просторі.

— Нас розкусили, — процідив Кіпс, мружачись на Шифта; було схоже, що ця халепа лише тішила його самолюбство.

— Вшиваємося! — гаркнув я.

Ми рвонули вперед, не озираючись. Натовп, крики, брязкіт металу під ногами.

— Не так швидко! — перегородив шлях здоровенний тип, що вискочив просто перед нами.

Я впізнав його миттєво. Поплічник Хижня. Нашого найзапеклішого конкурента й особистого болю в дупі.

— Чудово… — буркнув я. — Отже, і ватажок цих дурній десь тут. Ох і невдалий ми час обрали.

Ми переглянулися з Кіпсом. Попереду хижо посміхалися поплічники Хижня, а позаду наздоганяв Шифт зі своєю охороною

— Розходимося! За планом! — крикнув я, різко змінюючи напрямок.

А план був простий і, як усі наші плани, наполовину самогубний: я — відволікаю, Кіпс — на своїх торпедах мчить до корабля, потім підбирає мене… якщо я ще буду живий.

Ми розбіглися.

За мною одразу рвонули переслідувачі — поплічники Хижня й обдурений скупник із перекошеною пикою. Чудова компанія. Просто мрія.

Я мчав, перескакуючи через лавки з запчастинами, ковзаючи по розсипаних деталях, збиваючи плечем ящики з якимось мотлохом. Хтось кричав, хтось лаявся, щось вибухнуло — здається, не я, але це не точно.

— От і паршива комедія… — видихнув я, не збавляючи темпу.

Треба було загубитися в натовпі, якщо вже бігти — то з розумом. Я звернув у центр, туди, де скупчувалися стихійні ринки. Поки що переслідувачі не поспішали використовувати зброю серед людей — навіть у цих виродків вистачало клепки.

Тут, хоч і панувало беззаконня, був свій порядок. За ним уважно стежили. У розборки ніхто не втручався, але варто було тільки пальнути — і місцеве самоврядування господаря планети швидко скрутило б тебе в акуратний вузлик. Без питань. Без з’ясувань ситуації.

Тож я тримався ближче до натовпу, лавірував між ятками, плечима чіпляв зівак та щодуху біг вперед. План був простий: розчинитися, а потім різко виринути на майданчик ближче до посадкового відсіку.
Кіпс по маячку мене знайде. Він завжди знаходить.

Головне — не потрапити Хижню на очі. Той у люті може спокійно плюнути на будь-які місцеві правила. Я стільки разів витягував у нього здобич просто з-під носа, що навіть моє ім’я викликає в нього неконтрольований приступ сказу.

Звернувши на сусідню вулицю, я майже дістався центру.

Майже.

Раптом з будівлі на мене хтось налетів і збив з ніг. Повітря вибило з легень, світ перевернувся, і ми разом покотилися по брудній бруківці. Хтось заволав так, ніби це була частина шоу.

Я вже погано розумів, що взагалі коїться.

З будівлі вибігли ще кілька знайомих пик.
Чудово.
Вся команда Хижня — на Дарк-доку. Просто мій день.

Тіло, що притиснуло мене до землі, раптово зірвалося й відскочило. Я машинально повторив рух, підстрибнувши на ноги, ковзаючи по пилюці. Коліна протестували, але тримали.

Ситуація не просто погіршувалась.
Вона впевнено котилася в пекло.

Автор наполегливо радить читати наступні розділ з попкорном та під музичний плейлист. І обов'язково підпишись! Так я бачитиму, що моя робота приносить вам задоволення:)