5 Розділ

Ірис. Планета Дарк-док. Космічний нелегальний ринок.

Щойно я розплющила очі, як пам’ять різонуло — нещодавня бійка з тим диваком. Образ зібрався не одразу, але ті рухи, манера стояти, перекошена усмішка… так. Він був з тієї ж породи, що й ті, від кого я тікала в капсулі, не озираючись і молячись, аби автопілот не зрадив.

Голова гуділа, ніби всередині хтось увімкнув старий гіпердвигун без калібрування. Я підвелася, хапаючись рукою за край ліжка — ноги тремтіли, але слухались. Уже добре. Каюта виявилась невеликою, проте затишною: приглушене світло, м’які стіни, нічого зайвого. Навіть… турботливо. Я машинально оглянула себе, провела долонею по передпліччю, перевірила коліна. Цілі. Ні кайданів, ні фіксаторів. Дивина.

Раніше мене зв’язували. Ставилися, як до небезпечної тварини — мовляв, вкусить або втече. А тут що? Чи просто впевнені, що я нікуди не дінусь?

— Ну-ну, — буркнула я сама до себе й озирнулась. — І де ж я, чорт забирай?

Я підійшла до панелі біля висувних дверей, торкнулась холодної поверхні пальцями — екран спалахнув м’яким світлом. Провела по ньому долонею, наче це могло змінити його настрій.

— Заблоковані, — фиркнула я, злегка вдаривши по панелі кулаком. — Хто б сумнівався.

Про себе я пам’ятала катастрофічно мало. Ні імен, ні дому, ні минулого — лише останній місяць після пробудження на іншому судні, яке належало найогиднішим покидькам у космічному просторі. Їхнього ватажка звали Хижень. Ще той мерзенний тип, намагався продати мене в рабство. Цікаво, чи це взагалі легально? Про закони в цій частині космосу, та й взагалі про будь-де, я не пам’ятала нічого. Я довго готувала план. І зрештою змогла втекти. За цей час я з’ясувала одну важливу річ: у мене є кілька дуже корисних талантів. Незаконних. Непристойних. І надзвичайно ефективних

Саме вони врятували мене минулого разу. І, якщо пощастить, врятують знову.

Я присіла навпочіпки біля панелі, зосереджено насупилася й зняла верхню кришку. Провела пальцями по нутрощах механізму, ніби віталася зі старим знайомим.

— Ну ж бо, красуне, — пробурмотіла я. — Трохи почаклуємо… і ти здасися.

Механізм тихо клацнув. Я всміхнулась. Це був добрий знак.

Покинути зореліт виявилось значно легше, ніж зорієнтуватися там, куди я зрештою потрапила. Щойно я вийшла з відсіку для посадки кораблів, мене накрило — шумом, світлом, запахами й криками з усіх боків. Тут панував особливий, ретельно виплеканий хаос. Я одразу зрозуміла: це місце точно не для почесних громадян космосу, не для тих, хто має чисті кредити й ще чистішу репутацію.

Мене хапали за рукав, підморгували, шепотіли просто у вухо. Хтось намагався впарити систему голограм, що нібито копіювала ліцензії, якими користувались на найбільш розвинутих планетах. Інший — майже без паузи — пропонував дроїда, здатного зламати чужі системи швидше, ніж власник встигне запідозрити неладне. Обличчя миготіли, як рекламні банери: жадібні, хитрі, порожні. Це було збіговисько злодіїв і шахраїв, і кожен із них уважно зважував мене поглядом — скільки я можу коштувати, якщо не зараз, то трохи згодом.

Плану в мене не було. Речей — теж. І вже точно нічого такого, що можна було б продати за нормальні гроші. Я стиснула пальці в кулак, відчуваючи, як напруга повільно розтікається по тілу. Усе, що мені залишалося, — використати свої здібності й опуститися на рівень тих, хто населяв цю планету. Не тому, що хотіла. Тому що іншого вибору просто не існувало.

Я звернула в бік блоку, де не продавали ілюзій про легальність, а відкрито пропонували сумнівні справи й ще сумнівніші можливості. Вивіски там не світилися яскраво — вони ніби ховалися, знаючи собі ціну. Я могла отримати за роботу хорошу винагороду і оплатити білет на свободу з цього місця.

Один широкоплечий громила з двома парами рук перегородив мені дорогу. Самовпевнений велет, з тією особливою усмішкою, якою дивляться на тендітну, вразливу дівчину, вирішивши, що здобич уже в кишені. Я зупинилась, повільно зітхнула — більше для ефекту — й ледь нахилила голову.

Я зламала кожен зап'ясток з його рук, швидко та не думаючи, наче діючи на рівні рефлексів. Він впав на коліна і кричав, як дитина. А я дивилась по сторонах, хто ще вирішить, що я легка здобич.

Після цього мене пропустили вперед без жодних слів — так, ніби покалічити когось тут було звичайною формальністю. Майже як показати документи з пропуском на всі рівні доступу.

І раптом я усвідомила дещо дивне: я чудово орієнтувалась у цьому безладі. Мовби хтось увімкнув у мені внутрішній компас. Я рухалась за потоком, легко, майже інстинктивно, й одразу бачила, коли до мене наближався хтось із блиском наживи в очах. Здавалося, я зчитувала їх швидше, ніж вони самі встигали усвідомити свій намір.

Один місяць серед команди Хижня навчив мене простої істини: якщо хочеш вижити — показуй, що в тебе немає слабкостей. Для мене це було вкрай важливо. І, що найцікавіше, зовсім не складно.

Я ніколи не вміла битися. Принаймні, мені так здавалося. Я не тренувалась, не знала прийомів, не рахувала удари. Але варто було відчути небезпеку — чиюсь зайву увагу, зміну ритму рухів, неправильний погляд — як у моїй голові миттєво складався алгоритм дій. Чіткий. Короткий. Без емоцій. Тіло слухалось ще до того, як я встигала щось обдумати, а в ударі з’являлася сила, якої я від себе не очікувала.

Шкода лише, що під час полону у Хижня я не одразу усвідомила, на що насправді здатна. Можливо, тоді деякі речі склалися б інакше.