3 Розділ

— Та вона жива чи вже копита відкинула? — Кіпс з цікавість глядів на знахідку.

— Та не можна так про людей, — відповів я.

— Ти ж казав, що тут золоті гори? — фиркнув Кіпс, склавши руки на грудях і скептично схилившись над жінкою на нашому кораблі.

Вона буквально випала з капсули й тепер непритомно лежала на підлозі нашого зорельота, ніби так і було задумано.

— Не казав я про золоті гори, — буркнув я. — Я припускав, що може бути щось цінне. А вона виглядає… як…

Я присів навпочіпки й уважніше вдивився в її обличчя. Мирне. Прекрасне. Я ніколи в житті не бачив такої краси: білосніжна, майже світна шкіра, тонкі риси — дивно земні, без синтетики та удосконалень. Хотілося дізнатись, якого кольору в неї очі. Чомусь здавалося, що вони не можуть бути звичайними.

Фенек демонстративно закотив очі, його улюблена звичка відколи ми стали партнерами. Та шмигнув в крісло пілота.

— Поки ти вибираєш обручки для нової подружки, — кинув він, клацаючи панеллю, — я введу координати. Треба швидше позбутися контрабанди, та нарешті отримати нашу винагороду.

Її волосся було майже такого ж кольору, як і шкіра — біле, мов зоряний пил. Рука сама потягнулась, щоб торкнутись, перевірити: наскільки вона справжня.

І саме в цю мить її очі розплющились.

Все сталося миттєво. Вона різко відбила мою руку, ніби чекала цього з самого початку, а за секунду її ноги вперлись мені в груди. Світ перекинувся. Я полетів у стінку корабля, гучно й безславно.

— Чорт! Яка ж ти сильна!

Я ще не встиг зібрати думки докупи, як вона вже була на ногах і кинулась на мене. Без вагань. Без страху. Суцільний інстинкт. Я підняв руки, навіть не намагаючись ударити — був певен, що дівчина в шоковому стані, і нашкодити їй було б найгіршою ідеєю у Всесвіті.

Дарма.

За мить я вже був у її захваті, а ще через одну — на підлозі. Повітря з легенів вибило так, ніби мене протаранив малий вантажник.

— Кіпсе! — прохрипів я. — Не хочеш допомогти?!

Слова давались важко: вона втислась мені в шию і навалилась всім тілом, холодна й неймовірно сильна.

— Це вже ти сам, Карамелько, — озвався Кіпс, навіть не обертаючись. — Твій скарб — твої клопоти. Я ж попереджав.

— Ну ти й гад! — прошипів я, впевнений, що він зі своїми вухиськами мене почув.

Краєм ока я побачив, як той малий паршивець відкинувся в кріслі, закинув ноги на панель і скреготнув зубами в самовдоволеній посмішці. А потім його рука потягнулась до важеля.

І тоді я зрозумів, що саме він задумав.

Звісно, сам він використав паски.
Зореліт рвонув уперед — різко, зухвало, як робить тільки Кіпс. Нас із незнайомкою зірвало з місця, і ми покотились до задньої стінки, тієї, що відділяла пілотну частину від каюти. Метал глухо вдарив у спину.

Дівчина впала просто на мене й одразу ж спробувала знову провернути свої прийоми — швидко, жорстко, без думки. Лікті, коліно, спроба вирватись. Але в мене урвався терпець.

Я перехопив її, рвучко притиснув до себе всім тілом з тилу, притис до себе, повністю знерухомивши. Вона була легкою, але напруженою, мов стиснута пружина.

— Заспокойся. Ми не вороги. Ми тебе врятували. Чуєш?!

Вона пручалась так, ніби не чула жодного слова — тільки дихання рване, зуби стиснуті, погляд дикий. Все оберталась та крутила головою, бо руки були стиснуті на грудях. Ноги не діставали по мені.
В оглядовому екрані попереду промайнули знайомі планети. Ми наближались до Дарк-доку.

Дарк-док — дуже погане місце для тих, хто не знає, куди вліз.

Я нахилився, притиснув губи до її вуха й тихо, з напругою, майже процідив, щоб дійшло:

— Ми зараз опинимося серед справжніх покидьків і непотребу з усього космосу. Тому тобі краще заспокоїтися і поводитися обережніше.

На мить вона затихла.
Я вже подумав — подіяло.

А потім вона з усієї сили тріснула мене потилицею просто в чоло.

— Бляха! — я відкинув голову. — Кіпс, неси транквілізатор! Вона якась скажена!

Ця шерстяна грудка знущань підійшла до нас, повільно, з насолодою. Подивився зверху. Його посмішка — типовий вишкір божевільного космічного лиса.

Він підняв руку й націлив дуло.

…на мене.

— Та бляха ж її. Не мене!

Його посмішка розтяглась ще ширше. Занадто. Я примружився — інстинктивно.
І тут — глухий постріл.

Я здригнувся й розплющив очі.

— Карамелько, — протягнув він майже ніжно, — ти справді думав, що я в тебе, друзяко, вистрілю?

Посмішка лишалась на місці. І тон теж — такий, що сумнівів не лишалось: у разі потреби — вистрелить. І навіть не моргне.

— Іди ти до біса, — забурчав я.

Я підвівся, трохи похитнувшись, підхопив дівчину на руки. Вона була безвільна тепер, важка й тиха, ніби нічого цього не було. Я заніс її в єдину каюту на зорельоті, обережно поклав на ліжко.

— Сподіваюсь, — пробурмотів я, — ти не наробиш дурниць. А ще краще — не прокидайся, поки ми не повернемось.

— Я б на твоєму місці залишив її на Дарк-доку, — зауважив Кіпс, коли ми саджали зорельот на планеті, на яку звозили всю контрабанду з космосу.

— Ти хоч краплину співчуття маєш? — кинув я, виводячи на панелі потрібні дані, поки Кіпс керував посадкою.

У відповідь кораблем прокотився короткий імпульс. Метал злегка зітхнув.
Ми торкнулись землі.

— Співчуття — для тих, хто може собі дозволити таку розкіш, — фиркнув він. — Ходімо вже. Нагріємо тих вилупків. Хай відвалять нам за ці космічні батарейки, як за тиху гавань імперських гвардійців.

Він клацнув фіксатором і рушив першим.
Дарк-док чекав.