1 Розділ

Капітан Кара. Далекий космос.

Корабель повільно дрейфував крізь густий пояс астероїдів, які виблискували в променях далекої вмираючої зірки. Статична електрика тріщала на обшивці, а всередині кабіни пахло озоном і пригорілою проводкою.

— Капсула прямо по курсу! — загорлав я, мало не вибивши пальцем скло аналізатора. — Захоплення цілі на три години! Зараз зроблю розрахунки відстані, поки нас не розмазало об якийсь камінь.

Кіпс, мій другий пілот і вірний партнер у справах, від яких у чесних громадян сіпається око, миттєво зреагував. Цей фенек з величезними вухами-локаторами, що здригалися від найменшого писку приладів, одним стрибком опинився в кріслі поряд.

— Та навіщо нам ці проблеми? — пробурчав він, смикаючи носом. — Хай собі бовтається в космосі далі. В нас справи, забув? Нам треба збути наживу на чорному ринку, поки галактичний патруль не причепив нам на хвіст маячок і не запакував у камери з видом на чорну діру.

— Та коли ти бачив, щоб у цьому секторі без нагляду пливла рятувальна капсула останньої моделі «Гравітон-2»? — я тикнув пальцем у мерехтливі контури на моніторі. — Поглянь на геометрію корпусу! Там напевно є щось вартісне. Та й сама капсула — суцільний титан. Навіть якщо всередині порожньо, ми її на деталі розберемо за п’ять хвилин. Ти й так половину мого корабля пустив на запчастини для свого консервного бака, який навіть команд не знає!

— Ну, по-перше, — обурився Кіпс, настовбурчивши вуха, — це не твій, а наш корабель, куплений на наші чесно поцуплені гроші у інших контрабандистів! А по-друге, андроїд — важливий член команди. Особливо коли доведеться давати драпа. Хто, по-твоєму, буде відволікати вогонь на себе і розмахувати клешнями, поки ми намагатимемося витиснути з цього корита бодай першу космічну швидкість?

— Ми затягнемо це на борт! — вигукнув я, з азартом стискаючи важелі маніпулятора. — Моє шосте чуття волає, що там не просто мотлох. Чуєш? Такі речі просто так у вакуумі не плавають!

Кіпс закотив очі так, що, здавалося, зараз побачить власний мозок. Він машинально почухав за вухом і зневажливо сплюнув на підлогу, яка давно втратила право називатися чистою.

— Твоя справа, Карамелько, — буркнув він, закидаючи ноги на панель приладів. — Але зроби це з першої спроби, а не як завжди. Я не хочу знову витрачати три години, щоб виловлювати твої «цінні знахідки» по всьому сектору, бо ти випадково натиснув кнопку «катапультувати» замість «захопити».

— Відчуваю, це потягне на Дарк-доку на дуже солідну суму! — знову вигукнув я, ще сильніше вчепившись у важелі. — Або золото, або технологія, за яку нам відкриють двері без стуку. Чуєш мене? Там щось є. Я це знаю!

Кіпс лише фиркнув. Очі знову пішли в орбіти, вуха сіпнулися, а лапа ліниво змахнула невидиму пилинку з комбінезона.

— Твоя відповідальність, Карамелько, — протягнув він, закидаючи руки за голову, наче збирався дивитися серіал. — Але якщо щось піде не так — я попереджав. І так, Карамелько, будь ласка, без твого фірмового «ой, не ту кнопку».

— Я казав не називати мене так! — вибухнув я. Від мого крику з навігаційної панелі зірвався шар багаторічного пилу. — Я капітан Кара!

Я смикнув важіль маніпулятора з такою люттю, що метал загрозливо застогнав. Зовнішня клешня корабля — та сама «іржава рука», яку Кіпс учора змастив риб’ячим жиром за браком мастила, — з огидним скреготом рвонула вперед.

І — о диво! — цього разу все спрацювало. Магнітні захвати з сухим клацанням зімкнулися навколо відполірованого борту капсули, викресавши в темряві вакууму сніп іскор.

— Бачив?! — заверещав я, мало не стрибаючи в кріслі. — Перша спроба, вухастий ти скептику!

Я щосили вдарив по кнопці втягування. Монітори замиготіли, фіксуючи, як лебідка з натужним виттям почала тягнути здобич у черево зорельота. Корпус корабля стогнав і вібрував, поки важка капсула повільно вповзала у шлюзову камеру вантажного відсіку, обіцяючи нам або золоті гори, або дуже великі неприємності.