46

Серпень

Ася дістала з холодильника пляшку води, приклала її до чола і тяжко зітхнула:

– Слухай, один раз спробувати, звісно, ​​варто, тим більше у Нідерландах це дозволено. Але сумніваюсь, що ще колись захочу повторити. Мені ніби філософ у черепушку вселився, говорив нудятину про те, що наша реальність – лише симуляція, а Землі насправді не існує. Тепер зрозуміло, як великі письменники свої світи вигадували. Мороз по шкірі від вчорашніх спогадів, ще й у номері спека, — подруга завалилася на ліжко з мученицьким виразом обличчя. — А ти як?

– Повторювати теж не хочу, але було весело, – знизала плечима я. – Мабуть, нас по-різному торкнуло. Я ніби смішинку проковтнула, ніякі нісенітниці в голову не лізли.

— Пощастило тобі. Хоча… Я про сенс буття майже не замислююся, нафіг треба, а тут дві години почувала себе надмозком, що розгадав таємниці Всесвіту. Класний досвід, хоч і моторошний трохи.

– Ага. Завтра ми вже додому відлітаємо, так швидко тиждень закінчився, – я з сумом подивилась у вікно. Ми з Асею винаймали затишну квартиру в підвальному приміщенні, і з вузького прорізу лилося сонячне світло.

— А я скучила за улюбленим гуртожитком: як уявлю, що знову потрібно ставити на плиту відро води і купатися за допомогою ковшика в умивальні, так одразу на серці тепліє. А цей запах згорілої їжі вечорами, а зламані двері в туалеті? Красота! – розпиналась Ася, а її голос був наповнений сумом.

— Додому поїхати не плануєш? – тихо запитала я.

– Ні. Чим рідше я там з'являюся, тим краще.

– Ась, ну стирчати весь серпень у гуртожитку – поганий варіант.

– Зате там майже немає людей. Не бійся, подруго, нудьгувати я не буду, у мене тепер є робота.

— Я пам'ятаю. Слухай, а чи не хочеш пожити  у мене кілька днів? – засяяла я від раптової ідеї. — Ну а що? Мама з татом на тиждень відправляються до Туреччини, квартира вільна. Приїдеш до нас наступними вихідними, і будемо веселитися. Містечко, звичайно, маленьке, але магазини, ресторани, торговий центр і парк є. Та й у село можна з'їздити, на велосипедах покатаємось, я тебе з Бурьонкою та Стьопою познайомлю, з коровою та козою тобто.

– А Данило як же? – насторожено поцікавилась Ася.

– Ми з ним домовлялися на дачі пожити п'ять днів, потім я абсолютно вільна, – посміхнулась їй. – Погоджуйся! Я ніколи не кликала друзів до себе додому з ночівлею. Хоч ми і живемо з тобою в гуртожитку, але ж це вимушений захід, та й сусідки завжди поруч. А так влаштуємо затяжний дівич-вечір: спочатку бій подушками, а потім перегляд “Секса у великому місті”.

– Тільки не цей серіал! – закричала подруга.

— А як же без нього? – показово здивувалась я, прекрасна знаючи про Асину нелюбов до серіалів типу “Відчайдушні домогосподарки” та “Секс у великому місті”.

— Гаразд. Якщо така моя плата за проживання, я погоджуюсь. Але жодних тупих мелодрам!

– Добре, – з цими словами якинула в подругу пухову подушку. – Про бій ти нічого не сказала, тож бережись!

Ася голосно засміялася й, ухиляючись від атаки, схопила з дивана декоративну подушку із зображенням ведмежа, щоб через секунду влучно шпурнути її в мене.

***
Знову кров вирувала у венах, а дихання завмирало на кілька секунд, коли літак злітав у небезпечне сіре небо. Я дивилася в ілюмінатор, із захопленням спостерігаючи за прозорими хмарами та містом, що зменшується з кожною секундою.

Чудовий відпочинок. З Аською ми побували і в Дюссельдорфі, і в Брюсселі з Брюгге, і в Роттердамі. Апогеєм подорожі став Амстердам, місто скажених контрастів: забитий туристами центр із явним трав'яним запахом та безсоромним кварталом Червоних ліхтарів, а за декілька кілометрів – тихе чарівне передмістя з милими пряничними будиночками та розслабленими голландцями.

Стільки незвичайних людей я ще не бачила: тут були вихідці різних країн, національностей, релігій. Місто шуміло, кричало, співало і танцювало, потопало в запаху тюльпанів, алкоголю, слабосоленої риби та карамельних вафель. Від великої кількості вражень вечорами на мене накочувала дика втома, зате з ранку ми з Асею знову бігли до численних музеїв, після чого перекушували вуличною їжею, сидячи на лавочці і насолоджуючись помаранчевим відображенням сонця в хвилястій брижі води.

— Тобі вже не так страшно? – відволіклась я від щасливих спогадів.

– Ага, звичайно, зовсім не боюся, тільки розум втратила трохи, – намагалася пожартувати Ася. – Чесно, не так страшно, як раніше, але при зльоті та посадці цієї махини я готова вирвати підлокітники від напруги. Сама б не ризикнула летіти.

– Одну я б тебе не відпустила, – на знак підтримки я стиснула руку подруги. – Уже скоро прилетимо.

Під час приземлення Ася ухопилася за нещасні підлокітники та заплющила очі. Пасажири звично-дратівливо зааплодували, коли шасі літака торкнулося бетонного покриття. Люди почали жваво збиратися, діставати валізи, просуватися на вихід ще до того, як відчиняться двері. А далі – тиснява в автобусі та прохолодний коридор аеропорту.

Я раніше часу оглядалася на всі боки.

— Ти Данила намагаєшся побачити? – трохи ожила після перельоту Ася.