44

– До нас зараз моя подруга під'їде, – заявила я, повернувшись до столика. — Треба ще один стілець впхнути.

— Поруч зі мною вільно, — сказав Роман. – А що з подругою?

– Відволіктись їй треба від сірої дійсності, ось що, – буркнула я. Переживала за Асю і трохи злилася на неї: ну чому подруга так уперто мовчить про свою сім'ю? Якби вона поділилася своїми тривогами, я, можливо, якось би їй допомогла.

Данило підійшов до мене та відвів подалі від компанії. Притягнув до себе, погладив сплутане вітром волосся і промовив:

— Не знаю, що трапилося з Асею, але сумувати ми їй точно не дамо. Наскільки я розумію, твоїй подрузі простіше розважитись і забути про все, ніж поговорити?

– З недавніх пір – так. Вона досить потайлива у всьому, що стосується її сім'ї.

— Я так і зрозумів. Нічого, друзі у мене товариські, нудьгувати не дадуть. Та й Ромка вміє підняти дівчатам настрій, – хмикнув Данило. — Тільки навряд чи на Асю подіють чари мого брата.

— Згодна, вона ненавидить пихатих самозакоханих мужиків. У них із Романом немає нічого спільного.

У цей момент я побачила Асю. Світле волосся падало їй на обличчя, сині очі горіли диким вогнем, нижня губа ледь помітно тремтіла. На ній була футболка із зображенням танцюючого авокадо та короткі джинсові шорти.

– Привіт, – я кинулася до подруги. – Он наш столик, біля Романа є вільне місце. Ходімо, я тебе з усіма познайомлю.

Ася окинула байдужим поглядом компанію, але врешті-решт затрималася поглядом на Романі. Вона привітала всіх, пробурмотіла якісь слова про надзвичайні обставини та втрачені ключі, а потім замовила келих пива.

Чоловіки продовжили обговорювати мови програмування, ось тільки Роман у спільній розмові більше не брав участі. Спочатку він просто поглядав на Асю, затримуючись поглядом на її смішній футболці, а потім присунув стілець ближче і поставив якесь запитання. Я пошкодувала, що в пабі шумно, і тому я нічого не чую.

Ася кивнула кілька разів, а потім посміхнулась і сіла так, щоб краще бачити Романа. Декілька хвилин парочка про щось захоплено розмовляла, а я тихо офігувала: ну як, як такі різні люди настільки швидко порозумілися? Данило теж виглядав здивованим.

Та мені на думку не спадало, що в цієї парочки може щось скластися. Я хотіла для своєї подруги найкращого, а не зарозумілого чоловіка з повадками владного боса.

Але ідилія швидко закінчилась. Ася спохмурніла, в її очах спалахнула образа, змішана з подивом і злістю.

— Та яка я тобі білявка? Мене Асей звуть, чуєш? Ася! Ася! Запам'ятай раз і назавжди, — подруга голосно стукнула кулаком по столу. Порожній посуд нервово забрязкотів.

– Білявко, не кричи, тобі це не личить, – скривив губи Роман.

– Слухай ти, пікапер недороблений, я сама вирішуватиму, кричати мені чи ні, обурюватись чи мовчати. Ясно? Ти мені не наказ! І востаннє повторюю – мене звати Ася. Мій колір волосся не має жодного відношення до мого імені.

– А мені подобається, як ти виглядаєш у гніві, Білявко, – нахабно посміхнувся Роман, розглядаючи Асю.

А в нього повністю немає здорового глузду, раз не прислухався до слів подруги. Ася пронизала чоловіка розлюченим поглядом. Озирнулася на всі боки, помітила, що за їхньою сутичкою спостерігає вся компанія, і гордо посміхнулась. Вона підняла щойно принесений келих із пивом і занесла його над головою Романа.

— То як мене звуть, брюнетик? У тебе останній шанс повести себе, як адекватна людина, а не як самозакоханий упертий баран, — Ася схилила голову набік і завмерла в очікуванні.

– Ти ж цього не зробиш, фурія, – поблажливо сказав Роман, але в очах його з'явився вогник зацікавленості. – Це занадто по-дитячому — облити мене пивом, погодься. Та й прохолодно на вулиці, ти ж не хочеш, щоб через тебе людина замерзла і підхопила запалення легень?

— Я навіть не уявляю, в якому жахливому стані повинен бути твій імунітет, щоб у червні захворіти від маленького келиха світлого пива. Не змінюй тему. Як мене звати?

– Респект, Білявко, не здаєшся, – Роман підпер щоку долонею. Він дивився на Асю з напруженим очікуванням.

Подруга якось самовдоволено та щасливо посміхнулася, а потім повільно нахилила келих. Пиво насиченого мідного кольору тонким струмком полилося на Романа, бризки відскакували на стіл, поруч сиділи ошелешені друзі Данила. Ніхто не ворухнувся. Тільки я тихо хихикнула в кулачок, чудово розуміючи поведінку Асі.

Рідина стікала вниз по обличчю Романа, а він лише захоплено розглядав Асю та навіть не думав відвернутись. На його губах блукала жива радісна посмішка, в очах танцювали бурштинові іскорки. Невже Романові подобалося те, що відбувається? Він ніби весь час носив маску стриманості, а зараз показував своє справжнє обличчя.

Ася вилила на його голову півлітра пива, зі стукотом поставила келих і знесилено впала на крісло. Роман узяв суху серветку, витер обличчя і сказав досить голосно, щоб ті, хто сидів за столом, усе почули:

– Визнаю свою помилку, Асю. Погарячкував. І не чекав, що ти даси мені відсіч.

– От не можна було так одразу, – тихо пробурмотіла подруга.

— Що ж, поїду я краще додому. Не хочу сидіти в мокрій сорочці і смердіти пивом.