43

Пройшло три місяці

— Ну чого ти боїшся, Ксю? Упевнена, батьки Данила – наймиліші люди на світі. Ти їм точно сподобаєшся! З чого б їм раптом незлюбити дівчину, яку вибрав їхній син? – Ася запхнула в сумку ноутбук, присіла на стілець і невдоволено схилила голову. — Серйозно, Ксю, хвилюєшся через дрібниці.

– Немає нічого страшнішого за знайомство з батьками. Якось я випадково зіткнулася з мамою Юри: вона завчасно повернулася до квартири, а там я – вся в муці, намагаюся зліпити пиріжки. Я той погляд на все життя запам'ятала: крижаний, зневажливий, гордовитий. Вона допит мені влаштувала: де вчуся, ким працюватиму, скільки дітей хочу. Як пригадаю – аж здригаюся,— зіщулилась я. — А раптом батькам Данила мій колір волосся не сподобається, або те, що я в універі вчуся? Ась, мені страшно.

– Страшно іспит із історичної граматики складати, а це так, хвилююча подія. Будь сама собою, вбирай упевненість Данила і головне – не мовчи. Не такий страшний чорт, як його малюють. Твої ж батьки прийняли той факт, що їхня скромна донька зустрічається з дорослим сексі-викладцем.

– Та не можу я без паніки, – посміхнулась подрузі. – Люблю собі зайвий раз нерви пошматувати.

— Все буде чудово, Ксю. Подзвони мені, коли зустріч закінчиться, – сказала Ася. – Мені все одно буде нудно вдома.

– А тобі обов'язково їхати до батьків?

— Так, я три місяці вдома не з'являлася. Мене вже невдячною дочкою прямим текстом називають.

— Окей, я подзвоню, але ввечері. Після знайомства з батьками ми з Данею до пабу поїдемо. Він уперше за рік вирішив із друзями зустрітись, а там усі парочками будуть, окрім Романа.

– Це брат Данила?

— Ага, дуже харизматичний тип, але зарозумілий.

– Ех, я би познайомилася з якимось красенем, – зітхнула Ася. — Але замість цього їду в пекло. Ну що ж, побачимося завтра.

***
Таксі зупинилось. Я вийшла з машини і наблизилася до будинку, де жили батьки Данила. Нервові мурашки лоскотали тіло, а серце билося, наче скажене. Я поправила сорочку, всоте провела руками по волоссю і скорчила жалісливу гримасу.

— Пора йти, так? Нічого не можна скасувати?

– Так, нас давно чекають, – ласкаво усміхнувся Данило і поцілував мене у губи. – Мої батьки не з'їдять тебе живцем, хоча трохи помаринувати можуть. Довірся мені, через півгодини ти розслабишся і забудеш про свої страхи. Мама з вітчимом дуже гарні люди.

– Добре, – я голосно видихнула і кивнула: – Йдемо. Перед смертю не надихаєшся.

Нас зустріла невисока темноволоса жінка, на обличчі якої сяяла щаслива посмішка. Вона швидко підійшла до Данила і поцілувала його в щоку, а потім повернулася до мене:

– Ксенія! Я багато чула про вас. Який гарний колір волосся, треба ж! Насичений, яскравий, я в юності дуже заздрила рудоволосим однокурсницям, хоча сама пофарбуватися так і не наважилась, — мама Данила сплеснула руками і стиснула мене у міцних обіймах. – Я Софія Євгенівна, тільки не треба звати мене повним ім'ям, одразу почуваюся старою. Проходьте, діти, не стійте на порозі.

— Здрастуйте! – розгубилась я від несподіваних палких обіймів.

Ми зайшли до просторої вітальні. Високий харизматичний чоловік піднявся з дивана і лагідно посміхнувся. Я мимоволі залюбувалася вітчимом Данила: глибокий погляд сірих очей, темне волосся, статна постать без натяку на пивний живіт, дорогий костюм.

Я простягла долоню для рукостискання.

– Кирило Дмитрович, – представився вітчим, потискуючи мою руку. — Приємно познайомитися! Сідайте, зараз Роман під'їде.

– Ти не казав, що твій брат теж тут буде, – потяглась я до Данила.

— Він лише годину тому повідомив про це. Влаштуємо сімейне застілля, а потім Рома нас на своїй машині в паб відвезе.

— А його не спокушатиме запах алкоголю?

– Це навряд, Ромка вміє себе контролювати, – хмикнув Данило. – Він міцний горішок. Не турбуйся, якщо брат так вирішив, значить, він готовий до будь-яких спокус.

Сівши на диван, я почала оглядатися на всі боки. Гігантських розмірів вітальня, порівняно з якою кімната на чотирьох у гуртожитку – це комора для гобіту. Натяжна стеля з химерною люстрою, світло-сірі стіни, різнокольорові горщики з невідомими рослинами на глянцевому чорному столику, високий торшер біля вікна. Стильно, модно, сучасно. Тільки незвично до жаху.

– Як наш Данило, захоплююче викладає? Чи навіть мухи на лекціях засинають? – спитав, посміхаючись, вітчим.

– Він чудовий оповідач, – щиро вигукнула я. – Наша група від нього у захваті: молодий, красивий, цікавий, з почуттям гумору і, що найголовніше для студентів, не змушує вчити нудну теорію. На практиках у нас постійні дискусії, у суперечках беруть участь усі без винятку. Жаль, що Даня не на філологічному факультеті викладає.

— А як у вас справи на філології? Мені здається, любителі словесності — це одухотворені високі особи, які ночами читають Франка та пишуть вірші, – мрійливо сказав Кирило Дмитрович.

– Ні, все не так романтично, – засміялась я. – Половина групи прийшла на філфак через те, що прохідний бал у нас нижчий, ніж на інших спеціальностях. Але багато хто полюбляє українську мову та літературу, це правда.