39

— Вставай, сонько.

– Ну ще п'ять хвилин, – не відкриваючи очей, пробурмотіла я.

— Через п'ять хвилин буде дві години дня. А нам ще до міста повертатись.

– Що?

Я миттю підскочила на ліжку. Ковдра впала вниз, оголивши тіло.

– Ну так ми точно приїдемо, коли вже стемніє, – глузливо промовив Данило. – На тебе чекає кава та сніданок, я з'їздив у магазин пару годин тому. Не можна постійно тільки один вид голоду втамовувати.

— От пошляк! – я кинула в нього подушку та пішла у ванну кімнату.

З кухні долинали апетитні запахи. Накинувши довгу футболку, я сіла за стіл і побачила тарілку з горою рум'яних млинців.

— Є джем, сметана, мед, кленовий сироп. Ти з чим куштуєш млинці? – схвильовано запитав Данило. Невже переживає, що мені не сподобається такий чудовий сніданок?

– Я з джемом люблю, – усміхнулась йому. – Для мене ще ніхто не готував. Окрім батьків, звісно.

– А як же Ася? Начебто вона готує в гуртожитку?

— І крім Асі теж. Але я мала на увазі чоловіків!

— Тобто твій тато готувати не вміє?

– Та ну тебе, зовсім ти не романтичний мужик, – я жартівливо штовхнула його в плече.

А потім уплітала повітряні млинці за обидві щоки, а Данило тихо-мирно пив каву і посміхався, поглядаючи на мене.

– Пропоную їхати до міста одразу після сніданку та зборів. Мені скинули по роботі один проект, треба подивитись.

– Так, добре, – якось одразу скисла я.

— Ти чого засумувала?

— Казка закінчується.

– Наша казка тільки починається, – з ніжністю вимовив Данило і, поцілувавши мене, уточнив: – Ми тепер у стосунках, так що звикай: твій хлопець — затятий трудоголік.

— Ти мій хлопець? – я дивилася на нього з недовірою.

– Ну так. Здається, це стало зрозуміло ще ввечері, коли ти з мене сорочку здирала, – відповів Данило. – Ти поки перетравлюй інформацію, а я в спальні приберуся, ми трохи зіпсували її колишній вигляд.

Усе складалося настільки ідеально, що мені здалося, ніби я сплю десь у гуртожитку і бачу прекрасний сон, який ось-ось обірветься грубим дзвоном будильника. За руку себе вкусити, чи що? Начебто уві сні болю не відчуваєш.

Зовсім я розучилася вірити у чудеса. Так довго зустрічалася з Юрою, що звичайне людське ставлення мені видається фантастичним сном. Але ж так не буває! І сніданки готує, і посуд за собою миє, і в ліжку у нас все чудово.

Він гарний, розумний, досвідчений чоловік, який явно не кидається гучними словами. Якщо Данило сказав, що ми тепер пара, – значить, так і є.

Зараз все чудово, але ж і з Юрою у нас були добрі стосунки перший рік. Аж раптом я знову розчаруюсь? Я затрясла головою і, сполоснувши порожню тарілку, пішла перевдягатися. Треба б відставити емоції та звернутися до сірої речовини: мозок, бідолаха, скукожився в черепушці від надлишку гормонів щастя.

Так, колишній не був принцом на білому коні, але я це зрозуміла з самого початку. Тоді, в рок-клубі, Юра сперечався, кидався самовпевненими фразами, поглядав на мене гордовитим поглядом. Але я проігнорувала тривожні дзвіночки, бо шалено раділа, що комусь нарешті сподобалась.

Данило був щирим з першої лекції в універі. Тримав дистанцію, хоч і пропалював мене поглядом, спокійно сприйняв мої слова, сказані в пабі, потім допоміг Асі, а в кінці взагалі притяг нас у свою квартиру.  Він іронічно жартував і посміхався, а в його очах танцювали вогники. На дачу покликав, хоч міг пройти повз мене, я б навіть не дізналася, що він бачив, як я плачу біля фонтану.

Немає нічого спільного між Юрою та Данилом. Так що не можна в ньому сумніватися!

— Ну що, готова їхати назад?

– Так, – я посміхнулася, відпускаючи песимістичні думки у тридесяте царство, і кивнула. Настав час повертатися в гуртожиток, іти в універ, готуватися до практичних занять. Це все здавалося не таким жахливим, адже тепер я не одна.

У машині я відкрито спостерігала за своїм чоловіком. Як здорово, що можна не ховатися, не відводити тривожно очі, а дивитись прямо на Данила, запам'ятовуючи кожну рисочку його обличчя. Ось він знову кривить куточки губ і глузливо каже:

— Оцінюєш мої здібності водія?

– Не можу тобою налюбуватися. Хіба можна бути таким красивим? — я ледве стримала посмішку.

— Ну, викладачі повинні тримати себе у формі. Хіба ти не знала? – посміхнувся Данило.

Я подивилась на сонце, що продиралося крізь сірі хмари, і раптово для самої себе запитала:

— Ти через брата не був готовий до стосунків? Чи я все неправильно зрозуміла?

— Правильно. Я ніби втратив частину себе і не міг відновитися. Це складно пояснити, – насупився Данило. – Я більше року ні з ким не зустрічався, пішов із головою в роботу. Мені було добре самому. А потім з'явилася ти: така чарівна та кумедна у своїх міркуваннях про соціологію. Я запам'ятав твій іскристий сміх і руде волосся. І з того понеділка втратив спокій. Я хотів піддатися спокусі і покликати тебе на побачення, але тут же згадував, що вже втратив у своєму житті близьку людину. Я не був готовий до чогось більшого, тому що неправильно це — заліковувати рани стосунками. Спочатку потрібно розібратись у собі, а потім брати відповідальність за іншого.