34

Солодко потягнувшись у ліжку, я дістала телефон і, не вірячи своїм очам, вдивлялась у білі циферки. Зараз дванадцята? Оце я сонько! Приперлася в чужий будинок і дрихну до посиніння.

Я поспіхом привела себе до ладу і спустилася вниз. Данило заварював каву на кухні. Виглядав він невиспаним, розпатланим і таким рідним, що серце защеміло від ніжності.

Мені хотілось обійняти весь світ, торкнутися кожного сонячного проміння і кричати про те, як сильно я закохана в Данила. Вчорашні одкровення вразили мене, показали, що саркастичний викладач соціології – звичайна людина, що приховує за веселою усмішкою поранену душу.

І я тепер навіть не знала, чи можна назвати простою закоханістю мої почуття. Душа кричала, співала, танцювала, в очах сяяла незамутнена радість, а губи раз-пораз розпливалися в м'якій посмішці. Цікаво, чи Данило відчував те саме, коли я привіталася з ним у пабі? Чи можна назвати це любов'ю? Чи ще зарано?

Як би там не було, але він уже став для мене найближчою людиною у світі.

– Доброго ранку, – пробурмотіла я та, зніяковівши, розглядала неймовірно цікавий візерунок на кухонному рушнику. А раптом він здогадається про мої почуття по одному лише погляду?

– Уже день давно настав, – посміхнувся Данило, наливаючи в чашку ароматний напій. – Але я теж недавно прокинувся. Каву будеш?

— Так, дякую. А чим взагалі ти займаєшся на дачі, коли приїжджаєш сюди? – випалила банальне запитання, дивлячись на похмуре небо за вікном.

— Книги читаю та ігри на плейстейшен проходжу, нічого особливого. Цей будинок був нашим із братом місцем відпочинку, зараз тут все здається порожнім, – Данило виплеснув залишки кави в раковину. – Мені по роботі треба дещо зробити. Ти не нудьгуй, у вітальні є телевізор зі Smart TV: ютуб, нетфлікс, мегого, амазон прайм у твоєму розпорядженні. Я приблизно через годину звільнюсь.

Данило цмокнув мене в щоку і втік у свою кімнату. Досі відходить від вчорашнього? Чи насправді працюватиме? У жодному разі я не потурбую його спокій.

Із сумнівом глянула на телевізор: приїхати на природу, щоби дивитися серіальчики? Абсурд. Я не в затхлому гуртожитку, де від безвиході навіть "Холостяк” цікавим здається. Ми з Асею любили розважатись, закачуючи на ноут постановочні телешоу.

За дверима – свобода та самота. Вибір очевидний.

Я вискочила на подвір'я, знайшла в гаражі вудку і спустилася до річки. Риба ніби відчула небезпеку і не наближалася до берега. А погода погіршилася: вдалині я помітила синяво-чорні хмари, що з кожною хвилиною підпливали все ближче. Порожні гілки дерев тріпотіли під натиском різкого вітру, сонячне проміння остаточно зникло за хмарами. Напевно, риболовля перед дощем приречена на провал.

– Боюсь, нещасні карасі давно сховались. Їм не до вподоби сильний вітер, вода неспокійна.

Я нервово озирнулась, почувши чужий голос. Поруч стояв високий темноволосий чоловік у чорному пальті. Його зелені очі сяяли самовпевненим диким вогником, права брова зігнулася в трохи помітному глузуванні, на обличчі грала саркастична посмішка. Схрещені на грудях руки, діловий стиль одягу, ідеальна "триденна" щетина – від чоловіка віяло небезпекою, силою та завищеною самооцінкою.

– Здрастуйте, – від несподіванки я випустила вудку з рук.

– І тобі день добрий, – відповів чоловік поблажливим тоном. – І що ж ти, руда красуня, забула на приватній території?

— Рибу ловлю, чи не видно? – розсердилась я.

— Я ж сказав: це безглузде заняття в негоду. Руда, напружи свою милу головку і відповідай на моє запитання: якого чорта ти робиш на дачі Соболєвих?

– А чи не надто багато ви собі дозволяєте? – кипіла я, але під жорстким поглядом незнайомця все ж таки спасувала: – Мене Данило привіз, він зараз зайнятий, а я від нудьги вирішила порибалити.

Перша крапля дощу впала на щоку.

– Цікаво, – обличчя незнайомця пом'якшилося, він здивовано розглядав мене, ніби не до кінця вірив моїм словам.

– А ви хто такий? – я войовничо підняла підборіддя і стала нахабно розглядати чоловіка.

Красень, але надто суворий і зухвалий. Високий, агресивний, дорослий. І страшенно привабливий. Як би я не ставилася до Данила, та все ж усвідомлювала, що цей незнайомець шалено, зухвало сексуальний. Перед ним, мабуть, розфуфирені дівчата в ноги падають і на побачення самі кличуть.

– Я старий приятель Данила, – насупився чоловік. – Давно з ним не бачився, вирішив відвідати.

– То може його покликати? – стрепенулась я. – Або у двір підемо? Скоро злива почнеться.

– Не знав, що в нього є дівчина, – проігнорував чоловік мої запитання. – Як тебе хоч звуть, руда?

— Ксенія. І я не дівчина Данила.

– Хто ж тоді?

– Студентка, мабуть, – розгубилась я. Було б надто самовпевнено з мого боку назватись дівчиною Данила.

— Серйозно? – засміявся незнайомець. – Тобто Данило Соболєв запрошує до себе на дачу звичайну студентку? Не вірю. Він навіть своїх дівчат ніколи сюди не приводив.

– Все буває вперше, – я витерла з обличчя краплі дощу. – Ми так і стоятимемо тут? Я не хочу мокнути.