30

Як тільки я покинула квартиру Данила, на мене навалилась якась жахлива вселенська печаль. Данило знову закрився від мене, вдавав, що все нормально, номер телефону попросив, але ж я відчувала, бачила в його очах відчуженість. Після ночі шалених поцілунків, бажання на межі божевілля він прокинувся, накрутив себе і став нудотно-ввічливим, іронічним, як раніше, привабливим та усміхненим, але – чужим.

— Я не буду більше за ним бігати! – майже кричала я, коли ми з Асею покинули квартиру Данила. – Досить! І поцілувала я його першою, і в пабі підсіла сама, і душу вивернула, навіть про колишнього свого розповіла. А він що? Нічого! Тільки про батьків згадав, але мені цього мало. Бісить невзаємність!

– Ксю, деяким людям важко говорити про особисте. Це нормально, — намагалася пояснити мені банальні істини Аська. – Дай йому трохи часу, не поспішай.

— Він же мене мучить. Робить один крок уперед, потім відразу відступає назад. А я не хочу більше страждати через мужиків. Набридло. Ти їм всю себе віддаєш, а вони з дому виганяють та в телеграмі написати збираються. А покликати на побачення – ні, про таке вони не чули?

— Що ти збираєшся робити?

– Ігноруватиму його, – рішуче заявила я. – Нехай страждає!

Я добре розуміла, що веду себе, як мала дитина, але образа і злість затьмарювали розум. Впевнена, що у Данила були вагомі причини так чинити, він доросліший, мудріший, досвідченіший. Але чому я маю все розуміти? Хто зрозуміє та пошкодує мене?

Які це дурні, егоїстичні думки! Але так легко піддатися їм, уявити себе найнещаснішою людиною на всьому світі, лежати в ліжку, лопати мандарини та скаржитися на долю.

– Ксю, включати ігнор – це незріло, по-дурному навіть, – похитала головою Аська. – Ти нічого не доб'єшся своєю поведінкою, можеш тільки погіршити ситуацію.

– Я ризикну, – буркнула тихо.

Весь тиждень я слідувала своєму плану. Відповідала односкладно, скупо, хоча щоразу мої пальці тремтіли, друкували якусь милоту зі смайлами в кінці, але я вперто стирала зайве та відсилала Данилові рафіновані повідомлення.

До п'ятниці я ледве дожила. Щоразу з надією дивилася на телефон — ну давай же, Данило, подзвони, поговори зі мною, я так хочу почути твій голос, бо скучила шалено! Без тебе все не так: ліжко занадто жорстке, сусідки буркотливі, їжа прісна, універ безглуздий!

Звичайно, ніхто не дзвонив, і я з досадою зрозуміла, що сама себе покарала. Діяла на емоціях і все зруйнувала.

На практику я все ж таки прийшла, але сіла на останній парті і демонстративно дістала з рюкзака товсту книгу. Грала свою роль до останнього, бо надто боялась зустрітися з Данилом поглядом. Раптом він розчарувався у мені? І в його осінніх очах я побачу відчуженість, яку ніколи не подолати?

Данило виглядав приголомшливо: легка щетина на обличчі, нова стрижка, яка дико йому йшла, чорна сорочка з двома розстебнутими ґудзиками. Він вислуховував відповіді студентів, робив якісь позначки в журналі та постукував по столу своїми тонкими довгими пальцями. Я мимоволі згадувала, як він торкався мого обличчя та шиї так ніжно і лагідно, ніби боявся зробити щось неправильно, налякати мене надто відвертим дотиком.

Я до болю закусила шкіру на тильній стороні долоні, щоб позбавитися зрадливих думок, і продовжила читати книгу. Але рядки розпливалися перед очима

Якоїсь миті я відчула знайоме тепло поруч із собою – до мене підійшов Данило. Він мовчки глянув на назву роману, притулившись зовсім близько, майже торкаючись мене плечем. Я навіть відчула його подих біля свого обличчя, від якого жар відразу розлився по тілу. Але в очі йому не подивилась – краще невідомість, чим біль.

Після практики я ганебно втекла. І на вулиці зустріла того, кого мріяла більше ніколи не побачити – свого колишнього хлопця.

Юра грубо схопив мене за руку та відтягнув до фонтану. Як же погано, що Асі немає поруч: та зустріла однокласницю, з якою не бачилася півроку, і застрягла з нею в їдальні. Мені немає звідки чекати допомоги.

— Що тобі потрібно? – я спробувала відчепити пальці колишнього від плеча. — Ти робиш мені боляче.

– Значить, ми квити, – голосно розреготався Юра. – Я мучаюсь, пишу тобі у всіх соцмережах, благаю про зустріч, а ти мене тупо ігноруєш. Невже так швидко забула? Зовсім недавно в коханні клялася та порошинки з мене здувала.

— Я ніколи не зізнавалася тобі у коханні. І ти теж палких почуттів до мене не відчував, інакше давно б про них сказав.

– А я збирався! Навіть одружитися з тобою хотів, коли універ закінчу.

— Молодець який! – я скривилася, почувши запах міцного алкоголю. Ніколи не бачила колишнього в такому стані, і на секунду мені стало страшно: а на що він здатний?

— Смішно тобі, так? – Юра схопився за голову і подивився на мене каламутним шаленим поглядом. — Тобі мене зовсім не шкода?

– Після того, що ти написав, усі почуття як ножем відрізало. Виявляється, я тебе зовсім не знала, думала, що ти ніколи не будеш мене ображати і принижувати. Але я помилялась. Мені навіть не було боляче, коли я прочитала ті повідомлення. Лише стало огидно, бридко на душі, та сумно від того, що я жила ілюзіями.

— Правда очі коле, так? – посміхнувся Юра. – Не хочеш визнавати, що в моїх словах є істина?