26

Квартира Данила знаходилася біля набережної. Ася зникла у ванній, а я одразу підбігла до вікна, щоб побачити річку з висоти дванадцятого поверху. Але крім їдко-жовтого ліхтаря та чорнильного неба нічого не роздивилася.

– Завтра подивишся, – розплився в усмішці Данило.

– Я не дотерплю до ранку, – по-дитячому сумно зітхнула я та почала зачаровано розглядати вітальню.

Дизайн інтер'єру був витриманий у стилі мінімалізм: величезні вікна, світло-сірий колір стін, біла натяжна стеля з химерними світильниками, меблі суворої геометричної форми. Але в холодний дизайн ніяк не вписувався журнальний столик з розкиданими деталями від конструктора Лего.

— Ти захоплюєшся іграшковими машинками? – глузливо скинула брови, побачивши поруч інструкцію того, як збирати гоночний автомобіль.

— І не тільки. У шафі стоять вантажний гелікоптер, гусеничний кран, винищувач, Зірка смерті та інші конструктори Лего. Я їх колекціоную. Здивована?

– Трохи, – кивнула я. – Рада, що ти не занудний викладач, що живе у холодній сірій квартирі. І мені подобається мінімалізм: нічого зайвого, все просто та стильно.

У вітальню зайшла Аська і свиснула від подиву:

– А добре живуть викладачі.

– У мене ще одна робота є, – пояснив Данило. – Ну що, чай чи каву будете?

– Каву, – майже синхронно відповіли ми з Асею.

— Добре. Почувайтеся не як у гуртожитку, – іронічно промовив Данило і пішов на кухню.

Я закрилась у ванній, підставила руки під гарячу воду – ось воно, щастя. Оглянула приміщення: кілька рушників на сушарці, царських розмірів душ із різними налаштуваннями, пральна машинка. Мені цього мало, потрібно більше інформації!

Я відкрила шафку над раковиною, всередині якої побачила електричну бритву і той самий цитрусовий одеколон. Взяла флакончик, піднесла його до носа і вдихнула улюблений запах. Посміхнулася, розуміючи, як дивно я виглядаю зі сторони: притискаю до себе чужий одеколон з ідіотським виразом на обличчі, очі блищать, на щоках грає рум'янець.

Мене переповнювали емоції: було страшно, бентежно та чомусь дуже весело. Я відчувала себе хмільною та безтурботною, і разом з тим боялася радіти, щоб не злякати тендітне щастя.

Нарешті я вийшла з ванної кімнати, зупинилася біля кухні. Аська пила каву біля вікна, Данило притулився до стільниці і задумливо дивився кудись у стіну.

– Раніше бачила подібні квартири лише на фото в інтернеті. Ох, я б тут жила, – захоплено сказала я.

— Прямо на кухні? – оживився Данило.

– О так, вона вдвічі більша, ніж наша кімната у гуртожитку.

Я взяла чашку до рук, пригубила гіркий напій.

– Ви пийте, я скоро повернуся, – сказав Данило і пішов до іншої кімнати.

— Цікаво, в якій шафці стоїть цукорниця? – я скривилася від надто міцної кави.

— Шукай сама. Але краще спитай у соціолога, – посміхнулася подруга.

— А раптом він чимось важливим зайнятий?

– Якщо двері зачинені, краще не входити, звичайно, – хихикнула Ася.

Я навшпиньки вийшла в коридор. І здався мені цей цукор? Але ж самій собі можна зізнатися — я просто шукала привід, щоб залишитися наодинці з Данилом.

Вітальня порожня, двері в спальню були відчинені.

Так само обережно я наблизилася до його кімнати.

– А де в тебе цукор?

Слова повисли у повітрі, коли я зазирнула до спальні. Данило стояв біля шафи-купе в одних джинсах. Повернувся в мій бік, зігнув брову в німому питанні. А я жадібно вивчала його тіло: широкий розворот плечей, міцні руки, казкові шість кубиків преса, косі м'язи живота. Раніше я наївно вважала, що такі тіла бувають лише у знаменитостей та спортсменів, але ніяк не у викладачів.

Я прикусила нижню губу і не відводила погляду. Не могла насититися, знову ковзала очима зверху вниз, довше затримуючись на темній доріжці волосся біля пояса джинсів. Дихання почастішало, у голову лізли непристойні думки. Підійти б до нього, доторкнутися до плеча, помацати біцепси, притиснутися щокою до мускулистих грудей. А потім закрити двері від сторонніх очей і зацілувати до шаленства.

Я насилу відірвалася від ідеального торса, підняла очі вгору, сподіваючись, що зможу гідно прийняти будь-яку реакцію Данила.

Його очі потемніли, зіниці розширилися. За секунду він подолав відстань, що розділяла нас, і доторкнувся до мого обличчя. Провів пальцями по вилицях, щоках та підборідді, опустився нижче, до шиї. Моє тіло пронизали блискавки, стало важко дихати, свідомість помутніла, а губи горіли в очікуванні поцілунку. Данило нахилився ближче і завмер, ніби не наважуючись перейти межу. Все ж таки в аудиторії саме я його поцілувала.

Тож я обвила його шию руками і, стримуючись щосили, легенько, як би жартома, куснула в оголене плече.

– То де цукорниця, Данило Володимировичу? – грайливо усміхнулась я, із задоволенням помічаючи його затуманений погляд.

– А чорт його знає, – видихнув він. — У лівій верхній шафці пошукай, раптом знайдеш.