25

На вулиці, вдихаючи морозне повітря, я наважилася поставити запитання:

— Чому так довго? Тобі все ж таки довелося заплатити?

– Звісно, ні, – весело відповів Данило. – Як я й думав, хлопці просто хотіли грошей зрубити, тому й привели у відділення вас, Ася, а не тих хлопців, які зараз у центрі веселяться. З дівчини легше здерти потрібну суму.

– Тож мене не оштрафували? – розгубилася подруга.

— Ні. Нікому не потрібна паперова тяганина. Спочатку людину усно попереджають про штраф, а якщо вдруге побачать — тоді вже можуть до дільниці відвести. Іноді поліція спеціально ловить громадян, які палять або п'ють, щоб отримати легкі гроші. Залякують, до відділення тягнуть, якісь папери змушують підписувати. Я не впевнений, що ви взагалі курили на забороненій території, хлопці на мої запитання не відповіли, мукали щось незрозуміле.

– Дякую вам, Данило Володимировичу, – просяяла Аська. – Ми б із Ксю самі не розібралися.

— Та нема за що. Так, давайте я викличу таксі – вам час у гуртожиток їхати.

Він відкрив програму Uber та оформив замовлення. Ми з Асею мовчали. На годиннику 22:45, ми навряд чи встигнемо до закриття гуртожитку. І що потім робити? Стукати у вікна і молитися, щоб там була нормальна вахтерка?

— Не пам'ятаєш, хто у нас сьогодні, тітка Ліда чи мегера?

– Фіг знає, – розвела я руками. – Сподіваюся, хтось нормальний. Не хочу відпрацьовувати запізнення.

– Вас у гуртожиток не пустять? – спитав Данило, почувши нашу тиху розмову.

– Якщо запізнимося, треба буде потім відпрацювати. І невідомо, що гірше: копати мерзлу землю на холоді або драїти брудні кухні, – скривилась Ася. – Якщо пощастить, ми два тижні будемо мити підлогу.

— Дивні умови життя. Чи є спосіб уникнути відпрацювання?

— Це залежить від вахтерки. Якщо тітка Ліда чи Світлана, то все буде добре.

Приїхало таксі. Хитра Аська застрибнула на переднє сидіння, а Данило сів біля мене. Ми стикалися колінами та ліктями, наші пальці переплелися. Моє сердце билося наче шалене! Я дивилась у вікно і чомусь думала про весну. От би їхати так усю ніч!

Повз нас проносилися підсвічені вивіски, ліхтарні стовпи, що засинали після веселого дня. Місто здавалося таємничим і похмурим, але поряд з Данилом було так тепло і добре, що я поклала голову йому на плече і заплющила очі, насолоджуючись його близькістю.

Біля гуртожитку ми опинились о 23:05. Прикро, запізнилися лише на п'ять хвилин.

— Дякую вам величезне, Данило Володимировичу. До побачення, – почала прощатися Ася.

Він заперечливо похитав головою і звернувся до таксиста:

— Я повернуся за кілька хвилин. Зачекайте на мене тут.

– Та ми й самі можемо зайти до гуртожитку, – заперечила подруга.

— Це похвально, звісно. Але я все ж таки простежу, як ви впораєтеся з вахтеркою.

Я зазирнула у вікно: у старому кріслі сиділа мегера і дивилася новини по телевізору. Найгірші кошмари збувалися.

– Там баб Зіна, – зітхнувши, я притулилася до дверей.

— І що це означає? – Данило помітив, як наші з Асею обличчя миттю затьмарилися.

– Нам доведеться мити туалети. Мегера завжди випрошує у коменданта найскладніші завдання. У неї синдром вахтера: будь-яке відхилення від правил, найменше запізнення або непідкорення її мізерному авторитету – і все, здоровенькі були, обіссані унітази та липкі підлоги. Повірте, туалети в гуртожитку жахливі, туди заходити страшно, не те, що займатися прибиранням, – здригнулася від огиди Ася.

– А ви скаржилися?

— Так, і не раз. Наша коменда схвалює подібні методи відпрацювання, а скарги до ректора або декана не доходять. Їм на все начхати. Щоосені ми платимо гроші за двотижневе відпрацювання, чудово розуміючи, що ніякого відпрацювання бути не повинно. Миття кухонь та туалетів – обов'язок прибиральниць, а не студентів. Але з року в рік нічого не змінюється, – підсумувала я засмучено.

– Гаразд, нічого стояти на морозі. Щоб уникнути відпрацювання, ви можете переночувати у мене. Квартира двокімнатна, місця всім вистачить. Згодні?

Ми переглянулися: так, неправильно завалюватися до чужої людини додому серед ночі, але він сам запропонував. Зате яке щастя – не повертатися в полонений тарганами гуртожиток, а виспатись у пристойній квартирі, на доброму дивані, далеко від хропіння сусідок і ранкових криків прибиральниці.

Я зовсім не хотіла, щоб цей день закінчувався. Я не наговорилася з Данилом, не надивилася на нього, не наситилася нашими випадковими дотиками. Остання година пробігла надто швидко, я навіть не встигла нормально йому подякувати.

До того ж цікавість розбурхувала мозок: де живе Данило, яка у нього квартира, що знаходиться в кімнатах? Я прагнула знати про нього все! Мене цікавили навіть такі дрібниці, як марка його зубної пасти та колір постільної білизни. Нерозумно упускати такий шанс.

Я подивилася на подругу, та лише усміхнулась у відповідь і впевнено сказала:

– Добре, Данило Володимировичу, ми переночуємо у вас.