22

І лише у маршрутці я зрозуміла, що навряд чи Данило сидить у галасливому пабі один. Чомусь я одразу нафантазувала, як залітаю в приміщення з дикими очима, натикаюся поглядом на викладача в компанії друзів, бентежусь, белькочу щось на кшталт «Здоровенькі були» та, розвернувшись, вибігаю на вулицю.

Я захихикала в забитій маршрутці та мало не пропустила потрібну зупинку. Немає часу на роздуми, настав час імпровізувати. Ледве дихаючи, я зайшла до закладу і озирнулася. Весело, напівтемно, гучно грає музика та спілкуються усміхнені люди. Все як завжди.

— Добрий вечір! Ви бронювали столик? – запитала офіціантка.

– Ні.

Я пропалювала поглядом кожного чоловіка, вивчала чужі спини, профілі та потилиці. Ніхто навіть віддалено не нагадував Данила.

– На жаль, всі місця зайняті, – похитала головою темноволоса офіціантка.

– Ясно, – зітхнула я. В “Кедах мистецтвознавця” навіть в будній день займали всі столики, що вже говорити про суботу.

– Сьогодні повна посадка та багато охочих прийшли без броні, тому ми передчасно відкрили літній майданчик. Там прохолодно, але по периметру стоять обігрівачі. Я можу видати вам теплий плед, щоб зігрітися, – посміхнулась офіціантка. – Вам підійде такий варіант?

— Звісно! – тут же погодилась я.

І хоч розчарування вирувало всередині, раптове диво у вигляді вільного столика трохи підняло мій настрій. Зараз замовлю свинячі ребра барбекю, зробить ковток свіжого крафтового напою — і життя одразу налагодиться.

Офіціантка провела мене на літній майданчик, де теж кипіло життя. Компанія хлопців обговорювала недавній футбольний матч, у кутку пристрасно цілувалася парочка, а трохи далі чоловіки просили офіціанта налити їм дорогого віскі.

Данила тут не було, та я вже не сподівалася його побачити. Загорнулася в теплий плед, прикрила очі, насолоджуючись улюбленою атмосферою. І майже не холодно, наприкінці лютого морози відступили, все частіше світило сонечко, нагадуючи про весну. Адже до неї залишилося зовсім трохи, лише один тиждень.

Офіціантка принесла їжу, і я накинулася на ребра з капустою кімчі, а потім зробила ковток освіжаючого гіркуватого напою. Телефон завібрував – у вайбері висвітилося повідомлення від колишнього.

Скривившись, перевернула смартфон екраном вниз. Настрій зіпсувався, від колючого вітру шкіра вкрилася мурашками.

Я знову подивилася на людей і раптом втратила контроль над диханням. У кутку знаходився ще один столик. Немов у сповільненій зйомці я дивилася, як самотній чоловік охоплює довгими пальцями келих і спостерігає за грою світла у глибині бурштинового напою. Я бачила лише його спину, потилицю, частину руки та темне волосся, але сумнівів не було – це Данило.

Цієї миті офіціантка принесла бутилку чоловікам, що відпочивали за сусіднім столиком, і Данило кинув на мене випадковий погляд. Його брови піднялися вгору, обличчя витягнулося від подиву, але через секунду перетворилося на звичну холодну маску. Він кивнув мені на знак вітання і відвернувся.

За що він так зі мною? Я не заслужила такого холодного ставлення, ніби ми не цілувалися вчора, прикипівши один до одного тілами. Чому він не посміхнувся мені та не покликав до себе, адже все одно без друзів відпочиває?

Ну й добре, і не потрібен він мені! Я покликала офіціантку та замовила другий келих. Ковзнула поглядом по спині Данила, в очах защипало.

Мені стало так погано, що захотілося вибігти на вулицю, розчинитись у потоці людей і більше ніколи не приходити в універ, не бачити байдуже обличчя людини, яка кількома дотиками розбудила мою душу та тіло. У пориві ненависті до всього світу я схопила телефон, щоб прочитати повідомлення від колишнього.

Ну ж бо, розкажи мені, милий, якого біса ти з'явився за кілька тижнів після нашого розриву.

Мої губи затремтіли.

Прошу, давай зустрінемося. У нас були непрості стосунки, але я завжди хотів для нас кращого.

Не можу тебе забути, погано сплю ночами, навіть на універ забив. Ось, що ти зі мною зробила. Не поводься, як дитина. Ну посварилися трохи, з ким не буває? Нам треба поговорити.

Перестань дурити і повертайся до мене. Більше пропонувати не буду.

І всього хвилину тому надійшло останнє повідомлення:

Ти не хочеш бути зі мною? Окей. Сиди у смердючому гуртожитку, розважайся у клубах – може, комусь ти сподобаєшся. Але запам'ятай: до мене не приходь, все скінчено. Ти втратила шанс бути щасливою та коханою. Я два роки терпів твої істерики, навіть квіти дарував, чого тобі не вистачало? Та й живи собі з трьома кішками. Жоден чоловік тебе довго не витримає. Прощавай!

В очах потемніло. Я знала, що Юра не контролює себе, коли сердиться, і може наговорити зайвого, але останнє повідомлення не вписувалося в його звичну поведінку. Невже він напився? Хоча колишній принципово не вживає алкоголь.

Мабуть, він нарешті висловив мені все, що думав, без виправдань та награних вибачень. Істеричка, егоїстка – веселе резюме виходить. Я сьорбнула гірке пиво, вп'ялася нігтями в долоні, щоб біль відволік мене від душевних мук. Огида на колишнього змішалася зі злістю, образою та страхом. Раптом Юра в чомусь має рацію?