20

Захоплена Аська тихо зачинила за собою двері, залишивши нас в тяжкій тиші спорожнілої аудиторії.

– Радий, що ви повернулися, – ніби заради пристойності сказав Данило.

– Я теж рада, – знизала плечима. Від його слів віяло холодом.

Нас поділяли два чи три метри. Але мені здавалося, що між нами виникла прірва, яку потрібно або перестрибнути, або безглуздо злякатись і залишитися на березі самотності. Тільки ось стрибок не гарантував щасливого результату, я можу впасти і розбитися. Чи варто так ризикувати?

– Але чому ви так довго були відсутні? – тихо запитав Данило, окидаючи мене важким поглядом. Я не розуміла, що там, у цій похмурій глибині – порятунок чи загибель.

– Мені треба було все обдумати, – чесно сказала я. – Недавно я кинула свого хлопця. Це сталося того ж дня, коли ви почали вести у нас соціологію культури. І я заплуталася в собі та хотіла зрозуміти, що насправді відчуваю.

Він здивувався, підняв брови вгору, важко зітхнув і перестав дивитися на мене. Вивчав темні краєвиди за вікном. Але я встигла помітити страждання у його погляді. Наче своїми словами завдавала йому біль.

Чому він так реагує? Всі його вчинки кричать про те, що він щось відчуває до мене, хоча б мінімальну симпатію або примітивний фізичний потяг. Але словами і поглядами він ніби захищається, тікає у свою раковину, відштовхує мене, і сам через це страждає.

— Як ви? – вилетіло з моїх пересохлих губ.

Він відволікся від споглядання сірого неба, подивився на мене – і стільки беззахисності, відкритості з'явилося в його погляді, що я мимоволі зробила два кроки вперед. Усередині все горіло від незвичної ніжності, вона розливалася в грудях, заліковувала старі рани, зігрівала застиглу душу.

– Я скучив за тобою, – відповів Данило хрипким, уривчастим голосом, від якого мурашки бігли по шкірі.

– Я теж, – ледь чутно промовила.

Він зробив крок до мене, але різко зупинився, судомно втягнув повітря і спитав майже відсторонено.

– Чому ти єдина не підтримала цей абсурд із колективними обіймами?

Ну не можна ж таке прямо говорити! Я звикла ухилятися від важких питань та змінювати тему. Але мені хотілося бути чесною з Данилом, аби не проґавити свій шанс, навіть якщо тіло трясеться від хвилювання.

– Це здалося мені безглуздим. Обійми мають бути бажаними.

Ну що за жалюгідну маячню я кажу?

— Скажи прямо: ти хотіла б опинитися в моїх обіймах?

Я кинула стривожений погляд на Данила: нахмурене, серйозне обличчя, емоції приховані під маскою байдужості, пальці міцно стискають спинку стільця.

Треба зізнатися йому знову. Це начебто стрибнути з мосту без страховки.

– Так, – кивнула я, опустивши погляд.

Данило злегка посміхнувся – і вже наступної секунди ніжно привернув мене до себе, рукою відкинув руде пасмо волосся, випадково торкаючись моєї шиї кінчиками пальців, і шепнув на вухо:

— Я всю пару чекав, коли ж ти підійдеш. Не дочекався.

Я нервово проковтнула ком у горлі, подумки попрощавшись із минулою собою – скромною, нерішучою, холодною. Зараз не час для страхів та сумнівів.

Тож поклала руки на його плечі, відчуваючи напружені м'язи під тонким шаром сорочки, схилила голову на груди. Світ ніби розчинився у солодкому мареві. Пальці Данила погладжували мою спину, повільно ковзали вгору і вниз, пронизували розжареними іскрами.

Розум закопався глибше в землю, неприборкані емоції володіли моєю свідомістю. Дихання стало плутаним і частим, у роті пересохло, по тілу розливався незвичний жар. Кожною клітиною я тяглася до нього, хотіла, щоб обійми не закінчувалися, а ставали ще відвертішими, ближчими, тіснішими.

"Так не обіймаються з викладачами", – пульсувало в мозку, але я лише закинула руки вище, обійняла шию Данила. Вдихнула знайомий деревно-цитрусовий аромат, втрачаючи контроль над собою. Я насолоджувалась моментом, який, напевно, затягнувся на цілу вічність. Або все тривало лічені хвилини, складно сказати. Були тільки ми, дві самотні людини, що шалено тяглися один до одного.

Скільки можна терпіти? Здоровий глузд сумно помахав долонькою. Я вчепилася пальцями в комір його сорочки, встала навшпиньки і жадібно накрила його губи своїми. Він завмер, скам'янів на кілька болісних секунд, а потім відчайдушно заходився цілувати мене у відповідь. М'яко гладив волосся, щоки, підборіддя. І цілував сильно, жадібно, ніби боявся не встигнути, не насолодитися сповна моїми губами.

Я опустила долоні на його груди, гарячково розстібала дрібні ґудзики, щоб доторкнутися до оголеної шкіри, стати ще ближче.

Данило провів язиком по моїм напіввідкритим губам і нарешті поглибив поцілунок. Тоді перед моїми очима заблищали яскраво-червоні зірки. Я відповідала безсоромно, несамовито, відсторонювалася і знову поверталася до живлющого джерела.

Спочатку наш поцілунок був божевільним, пристрасним і диким. Але поступово ніжність, що вирувала в грудях, пробилася на волю: ми повільно вивчали один одного губами та руками. Він пробрався під мою футболку, торкнувся пальцями голого живота.

Те, що відбувалося, здавалося правильним і природним. Тільки одяг заважав, сковував бажання. І тверда парта поряд нагадувала про те, що ми все ж таки в університеті.