18

У дитинстві вони зі старшим братом були найкращими друзями. Разом потрапляли у халепи, гуляли по занедбаних будинках, тікали від тупих гопників, підпалювали доріжки пуху на вулиці.

Данило обожнював старшого брата. Роман став для нього справжнім другом. Вони рубилися на першій PlayStation, зачитувалися коміксами та влаштовували вечори безперервного перегляду "Зоряних війн", "Гаррі Поттера" та "Доктора Хто".

Коли брати стали дорослими, вони потоваришували ще більше. Щотижня зависали в пабі або на дачі, зі звичною іронією ділилися подробицями особистого життя, разом подорожували Європою.

Але рік тому все змінилося. Роман не впорався зі втратою коханої дівчини, почав ігнорувати батьків, відсторонився від брата. Данило намагався налагодити спілкування, хоч якось допомогти рідній людині, але лише натикався на кам'яну стіну.

Перед новим роком вони бачилися востаннє. Слово за слово – і справа дійшла до бійки. Спльовуючи кров на брудний сніг, Роман з ненавистю сказав:

— Дай мені нарешті спокій, братику. Я більше не потребую твоєї дружби.

Данило підійшов до будинку батьків. Він не знав, що скаже братові, перед очима розпливалися темні кола, а в роті гірчило.

Усередині стояла тиша. У коридорі він побачив кросівки, що недбало валялися, значить, брат нікуди не пішов. Заглянув на кухню: ті самі безглузді магнітики причеплені на холодильник. У решті кімнат чисто і безлико. Данило підвівся на другий поверх, уже усвідомлюючи, куди саме приперся старший брат.

Так і є: у їхній дитячій кімнаті лунав галас. Там ще залишилися сліди минулого: постери з музикантами на стіні, старий пузатий комп'ютер, диски з іграми, двоярусне ліжко, яке брати обожнювали. Вони вічно сперечалися, хто спатиме нагорі, і найчастіше перемагав Роман.

Данило хотів утекти. Нехай самі щось роблять з неадекватним братом! А йому потрібно на волю, в університет, в самотню квартиру чи в паб – не важливо. Головне – подальше від жалю, що роз'їдає душу. Не вберіг, не врятував, не допоміг – і немає більше сил боротися з тим, що від нього не залежить.

Він стиснув щелепу і штовхнув двері. Їхні дитячі речі валялися на підлозі, а брат сидів за письмовим столом і розглядав фотографію у простій рамці. Роман виглядав жахливо: м'ятий одяг, розпатлане волосся, багатоденна щетина, почервонілі очі. 

– Тобі не варто тут перебувати, – твердо промовив Данило. – Незабаром мама повернеться з роботи.

— Не турбуйся, я вже збирався йти. Сам не знаю, навіщо приперся. Давно у рідних стінах не був.

– Зараз ти схожий на батька, – похитав головою Данило. Гнів вирував у його душі.

– Не кажи так, – зблід Роман. – Ненавиджу цю наволоч, кинув нас заради горілки.

– Чим ти кращий? – Данило сів на стілець, прикрив очі рукою.

– Я не можу відпустити минуле, а віскі трохи заспокоює біль, – тихі слова відскакували від стін, набатом били по голові.

– Минуло більше року, Роме, – якомога м'якше сказав Данило.

— Час не лікує. Я не можу її забути.

— Чи не хочеш. Ти пустився берега: завалювався п'яним у будинок батьків, злив нашого вітчима. Чому ти не повернешся до повноцінного життя? Хоча б заради сім'ї?

– Самовдосконалення – це маячня. Саморуйнування – ось що справді важливо, – Роман трохи змінив слова Тайлера Дьордена.

– Тільки не треба цих пафосних промов із "Бійцівського клубу", я давно переріс юнацький максималізм. Та й ти також. Навіщо прикидаєшся дурнішим, ніж ти є?

– Нічого від тебе не приховаєш, Даню, – з теплотою промовив Роман. – Зрозумій, мені так простіше: віддалитися від вас, заливати тугу алкоголем, проводити вечори у клубі. Ти не можеш мене врятувати.

– Але скільки ти житимеш минулим? Вибач себе за одну-єдину помилку. Ти на ній зациклився.

— Занадто висока ціна за помилку, не знаходиш? А ти не звинувачуй себе за те, що не зміг мені допомогти. Живи повним життям. Зустрічайся з невинними студентками, я впевнений, що в університеті багато красунь зі стрункими ногами та третім розміром грудей.

— Я не зваблюю молодих дівчат і не хочу ні з ким вступати у стосунки.

— Через мене?

— Ну а як ти думаєш? – підвищив голос Данило. – Втратити кращого друга, а потім заліковувати рани іншими людьми? Ніколи цього не розумів. Та й не збираюся я затикати душевну порожнечу стосунками.

Перед очима промайнула усміхнена Ксенія. Вона варта кращого, даремно він написав те повідомлення.

Роман нервовим рухом скуйовдив волосся, потер очі і сказав тихо, ніби дивуючись власним словам:

– Що з нами сталося?

– Хотів би я знати.

– Пробач мені, – уривчасто промовив брат. – За самобичуванням я зовсім забув про близьких людей.

Роман нетвердою ходою спустився на перший поверх, зупинився біля виходу і подивився на брата, що йшов за ним.

— Дай мені ще трохи часу, Дань. Мені треба розібратись у собі.

За ним тихо зачинилися двері.

Данило повернувся до кімнати, зібрав у купу вивалені братом диски, зошити, іграшки. Довго вивчав їхню дитячу фотографію: вони щасливо посміхаються, дивляться довірливо, наївно, відкрито. Тепер зрозуміло, чому Рома звернув увагу на цей знімок. Тоді їхній батько ще не нажирався, як свиня, мати не плакала ночами і не вбивалася на двох роботах, щоб прогодувати дітей та чоловіка-алкоголіка.