15

Я стривожено дивилася на серйозного викладача. Невже ситуація з блогернутою Світланою так його зачепила? Чи його дратують люди, які не мають своєї думки, а сліпо йдуть за сильним лідером?

Данило різко повернув голову в мій бік і подивився прямо мені у вічі. Я не розгубилася, не відвела погляду, навіть моргнути боялася, щоб не порушити момент дивного, пронизливо-тривожного єднання. Решта світу ніби зникла, і я не знала, як довго ми розглядали один одного.

В його очах розчинялися крижинки, а в глибині спалахували вже знайомі смішливі вогники. Я відкрито посміхнулася викладачеві, і Данило відповів мені тим же: куточки його губ піднялися, риси обличчя пом'якшилися.

– І як ви здогадалися, що наша Світлана – місцева блогерка? — порушила наш зоровий контакт Лера.

– У мене добре розвинена інтуїція, – знизав плечима Данило Володимирович.

Я голосно хіхікнула — знову він жартує. В аудиторії запанувала дивовижна тиша, а мокрий сніг перестав барабанити у вікно. Однокурсниці здивовано подивилися в мій бік, навіть Костя розгублено зиркнув на мене. Одна лише Аська посміхалася поряд.

"Вони що, жартів не розуміють?" — пронеслося в моїй голові. Чи я неправильно зрозуміла фразу соціолога? Увага однокурсників дратувала мене, тиша болісно стукала у скронях. Данило Володимирович довго мовчав. І знову спостерігав за мною, затримуючись поглядом на руках, які я стискала від хвилювання.

— Ну а ще я бачив Світлану пару днів тому біля університету. Вона знімала сторіс і скаржилася на остогидле навчання та тупих викладачів. А вчора вона сіла поряд зі мною в їдальні та показово оновлювала сторінку в інстаграмі. Я людина допитлива, тож помітив, що у неї сто тисяч підписників, але ніяк на це не відреагував. Тож інтуїція мені дуже допомогла, – підсумував соціолог.

Пролунали смішки. Я задоволено посміхнулася.

— А твій викладач не такий жахливий, як мені здавалося, — шепнула на вухо Ася. — Різкий, надто глузливий, але дуже харизматичний.

— Він не мій!

— Це тимчасово, — відмахнулася від моїх заперечень подруга.

— Так, давайте закруглятися, сьогодні все ж таки п'ятниця-розпусниця, – посміхнувся Данило Володимирович. — Ви вільні.

Чому так швидко? Я не готова відпустити його, попереду довгі вихідні, я не доживу до понеділка. Хоча чим рідше Данило траплятиметься мені на очі, тим краще. Не можна закохуватись у викладача! Нічим добрим це не закінчиться.

– Так, Ксю, вигадай причину, щоб підійди до Данила Володимировича, – ляснула мене по плечу Аська. — Що завгодно скажи: адресу пошти неправильну написала, на лекцію не прийдеш, бо Марс не в тому будинку бухає. Імпровізуй! І швидше, поки він із Лерою про щось воркує.

— Ти з глузду з'їхала? — розгубилась я. — Навіщо мені до нього підходити?

— Я бачу, що ти хочеш поговорити з ним. І викладач на тебе витріщався всю пару. Якщо ніхто з вас не може зробити перший крок, то вірна Ася поспішає на допомогу. Так що не гальмуй, подруго, щастя саме в руки не падає.

Лера нарешті вийшла з аудиторії, за нею побігла Ася й тихо зачинила за собою двері.

Мене роздирали протиріччя: піти, чемно попрощавшись, чи залишитися, скориставшись порадою Асі? Але втекти я завжди встигну.

— Ви щось хотіли? – ввічливо запитав Данило. Він стояв біля викладацького столу, склавши руки на грудях. Знову якийсь відсторонений, далекий, наче й не посміхався мені кілька хвилин тому.

А до біса!

– Так, хотіла попередити, що у понеділок мене не буде, – нервово відповіла я. Прекрасна ідея, чудова, найкраща у світі! Я ж тепер цілий тиждень його не побачу. Фігова з мене майстриня імпровізацій.

– Чому? – здивувався Данило. — З поважної причини? Чи ви вирішили прогулювати мій предмет?

— Додому поїду, хочу з батьками більше часу провести. Бабуся за мною дуже скучила, я востаннє її бачила на Різдво. Потім січнева практика була, а перед новим семестром – рок-концерт, який я б ні за що на світі не пропустила.

– Добре, що попередили про свій прогул, — Данило опустив руки на стіл і допитливо дивився на мене.

Я наблизилася до нього і чогось чекала. Від соціолога віяло холодом, через що всередині розросталася задушлива порожнеча.

– Чому ви зараз зовсім інший? — несподівано запитала я. — Нещодавно жартували, прикидаючись суворим викладачем, тримали мене за лікоть, усміхалися під час пари. А зараз вас наче підмінили. Ви стали якимось чужим.

Данило прикрив очі, ніби хотів відгородитись від моїх звинувачень.

А чи не надто багато я собі дозволяю? У мене затремтіли губи, по тілу пронеслася холодна хвиля розчарування. Йому немає чого відповісти, а я й так переступила всі грані пристойності. Напевно, мені справді треба з'їздити додому на пару днів, а краще – на кілька тижнів.

Я розвернулася та намагалась якомога спокійніше дійти до рятівних дверей. Він не повинен знати, як сильно зачепив мене своїм мовчанням!

Але я не встигла вийти з аудиторії. Данило схопив мене за зап'ястя, потягнув до себе, другою рукою злегка стиснув плече. Нас розділяли кілька сантиметрів, наші погляди переплелися, тиша тиснула на барабанні перетинки. Пальці Данила опинилися на моєму обличчі, обережно погладили шкіру щоки. В його очах було стільки гіркоти, а в дотиках – ніжності, що мене почало трясти від нервового ознобу.