14

— Триндець, — вирвалося в мене, коли я зрозуміла, що соціолог не тільки чув про п'ятницю-розпусницю, але й бачив мої шалені оплески.

— Перепрошую, що ви сказали? – Данило Володимирович здивовано подивився на мене. — Чи мені почулося?

— Не знаю, про що ви, — замотала я головою, зробила крок назад і похитнулася. Чому мене ноги не слухаються? Не вистачало ще шльопнутися дупою на брудну підлогу!

— Ви не тільки некультурно висловлюєтесь, але ще й з координацією у вас проблеми, — соціолог схопив мене за лікоть, утримуючи від падіння. Шкіру палило від легкого дотику навіть через бавовняну тканину сорочки.

Усередині розгорялося полум'я злості, здивування та збентеження. Розпустив тут руки, мужлан, і словами образливими кидається! Чого він такий злий?

– У мене з координацією все нормально, просто не очікувала вас побачити, – почала виправдовуватись я.

– Звичайно, я завадив вашому грандіозному плану втечі, – хмикнув Данило.

У моїй голові промайнула дика думка. Я знайшла в собі сміливості подивитися викладачеві в очі. Який же незвичайний у них колір: небесно-блакитний біля зіниці, що поступово розчиняється в суміші оливкового та сірого. У їхній глибині спалахували веселі вогники, які дивно дисонували з кам'яним, навмисне серйозним виразом обличчя.

А Данило Володимирович жартівник: дорікає мене суворим тоном, а сам тихенько посміюється. Я в ньому не помилилася.

– Раніше наш план завжди спрацьовував, – усміхнулась я. Злість кудись випарувалась, а збентеження непомітно зникло.

— Яке похвальне прагнення до навчання, — куточок його губ трохи здригнувся, але соціолог все ж таки стримався від прояву позитивних емоцій.

Данило Володимирович провів долонею вгору по моїй руці, злегка стиснув плече, зітхнув — і відсторонився, пропускаючи мене в аудиторію. Зайшов слідом, окинув поглядом тихих насторожених студентів.

— Доброго дня, третій курс. Радий, що ви смиренно чекали, коли прийде Анжела Віталіївна, і навіть не думали прогулювати пару. Все ж таки викладач запізнювалась аж на цілих п'ятнадцять хвилин, а це, як відомо, вважається у студентів вагомим приводом для втечі.

Він недбало сів за викладацький стілець, зачекав хвилинку, спостерігаючи за сполошеними обличчями третьокурсників.

– Ах, так, забув про головне: відбулася зміна у розкладі. Замість Анжели Віталіївни практику вестиму я.

На останній парті пролунали перешіптування, одногрупниці весело посміхнулися.

Я зависла і тупо дивилася на викладача. Клопіт краяв моє бідолашне серце: на лекції можна сховатися за спинами людей, на практику ж ходять одиниці. Мені доведеться двічі на тиждень дивитися на Данила Володимировича, ловити його випадковий погляд, перетворюватися на м'яке морозиво від його проникливого голосу.

Мій розум кричав: "Небезпека", але в серці зароджувалося сором'язливо-ніжне почуття, ніби серед кам'янистого ґрунту пробивалося стебло тендітної квітки.

– А чому ви затримались? — запитала староста.

– Хотів дізнатися, чи ви дочекаєтеся викладача, — іронічно відповів Данило Володимирович. — Мої здогади виявилися вірними.

Я прикусила губу, щоб стримати усмішку.

– Але що ми зараз робитимемо? Ви нічого не задавали, – насторожилася Віка.

— Хочу з вами познайомитись, якщо вже мені пощастило вести практику у філологів.

– О, то це ми з радістю! — вигукнула староста. — А вас ми теж краще дізнаємось?

– Якщо ставитимете правильні запитання, — повів бровою Данило.

Ася невдоволено зітхнула, схрестила руки на грудях і скептично подивилася на викладача. Лера нетерпляче пропалювала соціолога поглядом, а студентки, що нудьгували за останньою партою, миттєво пересіли ближче. Я мовчки офігувала: однокурсники теж потрапили під магію Данила Володимировича? Ніхто не сумував через невдалу втечу, всі, крім Асі, згоряли від цікавості.

– Я перша спитаю! – не витримала Лера. — А скільки вам років?

– Двадцять вісім, — нудним голосом відповів соціолог.

— А ви одружені?

– Ні, – посміхнувся Данило Володимирович.

– Давно працюєте в універі? – подав голос Костя.

– Кілька років, але до цього викладав в іншому корпусі. Питання стають все цікавішими, – соціолог виразно подивився на круглий годинник, що висів біля дошки.

— Ви захоплюєтеся комп'ютерними іграми? — не подумав, ляпнула я. Мені хотілося поставити якесь нестандартне питання, і на думку спало тільки це. Я кілька років не грала, зате в школі проходила з подругою GTA Vice City та кілька разів випадково вбивала ігрових персонажів у The Sims.

Данило Володимирович перевів погляд із годинника на мене. В його очах знову з'явилися смішні вогники.

– Вже цікавіше. Так, захоплююсь, – спокійно відповів він. – Тільки в основному граю на приставці, а не на комп'ютері.

— А хіба дорослі люди грають у всякі стрілялки та танчики? – запитала Світлана, найстервозніша наша однокурсниця. Вона рідко ходила на заняття, на перервах показово обговорювала всіх викладачів і знімала фальшиві сторіс для свого популярного блогу в інстаграмі. – На мою думку, безглуздо витрачати час на такі сумнівні розваги.