13

– А хто в нас практику веде, не знаєте? — запитала староста Лера, розглядаючи себе в дзеркальці. – Ех, якби Данило Володимирович! Чому на укрфілі не викладають такі красені? Я б на кафедрі суспільних наук оселилася, відповідаю. Секретарем би на півставки влаштувалася, аби на сексі-викладачів якнайчастіше дивитись.

Ми сиділи на п'ятій парі в п'ятницю і з тугою чекали на викладача. Я любила свою групу. Ми часто плювали на правила: прогулювали лекції, ставили довірливим літнім професорам безглузді питання, щоб відволікти їх від читання конспектів, одягали зухвало-абсурдні костюми на Хелловін та День святого Валентина. Одного разу навіть жартівливі весілля чотирнадцятого лютого влаштували. Ну а чому б ні? Студентське життя не повинно бути нудним!

– У нас якась Анжела Віталіївна буде. Жаль, я теж на гарячого соціолога сподівалася, – розчаровано зітхнула Віка, найкраща подруга старости. — Цікаво, він одружений?

— Його точно хтось охмурив, — впевнено заявила Лера. — Слухайте, може, нам змитися, поки не пізно? Не хочу цілу годину слухати невідому Анжелу Батьківну!

– Так лише п'ять хвилин минуло, – засумнівалася Ася. — Давайте ще трохи почекаємо.

– Від соціологинь ми ще не бігали, – хмикнула я. — Але я б не сиділа довше, а пішла прямо зараз!

— Ви серйозно? – із роздратуванням запитав Костя, єдиний хлопець у нашій групі. – Ми не знаємо, що це за викладачка і як вона відреагує. Раптом нам догану вліплять, пояснювальні змусять писати, а потім ще й на іспиті завалять? Не знаю як вам, а мені дуже потрібна підвищена стипендія. До того ж, я сюди вчитися прийшов, а не пропускати важливі пари!

— Кайфоломник, — скривилася Лера.

Костя був напрочуд занудною людиною. Він рідко погоджувався на авантюри, не прогулював заняття, коли ми всією групою благали його спонтанно діяти і ловити кайф від навіжених вчинків. Іноді Костя спускався до сірої маси та підтримував нас, але при цьому корчив дивну пику, ніби він великий імператор, який надає простому люду нечувану честь.

— Костью, давай не сьогодні. Вже вісім хвилин минуло, ніхто не прийде. Змирись, — намагалася достукатися до хлопця Лера.

– Ну не знаю, викладачі теж люди та можуть затримуватись, – продовжував нудіти Костя.

— Можуть, — сказала Віка. – Але це перший тиждень навчального семестру, наступні пари Анжели Віталіївни ми не прогулюватимемо, якщо вона адекватна, звичайно. Сьогодні такий добрий день, давай не псувати його нудною соціологією, а, Кость?

— Та сьогодні звичайний день, ти чого? – здивувався хлопець.

Я дивилася на шкідливого однокурсника — ну що взяти з цього барана?

— Усі хочуть піти? — запитала я, оглядаючи задні парти. Напівсонні студентки ліниво кивнули. — Бачиш, Костю, тільки ти нас гальмуєш. Ну, будь ласка, підтримай групу – наплюй на студентські правила.

В його очах промайнув сумнів. Я помітила це і сплеснула руками:

— Я бачу, ти хочеш піти. Ну Костю, ну пліз, не підведи. Фіг знає, що там у цієї Анжели трапилося, якщо вона так сильно запізнюється. Розклад новий, мабуть, ще не звикла. Ідемо?

Костя так важко зітхнув, ніби тягар усього світу ліг на його худі плечі.

– Добре, вмовили. Тільки нехай хтось вигляне в коридор, бо я не хочу випадково викладачці на очі потрапити.

— Я вигляну, — схопилась я радісно. — Чекайте!

Обережно відчинила двері й озирнулася: тихо, темно та нудно. Типова п'ятниця після обіду.

— Нікого немає, — сказала я.

— Ти вийди далі, раптом ця Анжела сходами спускається, — не заспокоювався Костя.

— Зануда, — пробурмотіла я та вискочила в коридор.

Склалося відчуття, начебто в універі взагалі нікого не залишилось. Із сусідніх аудиторій не долинало жодного звуку, навіть ліфти не шуміли.

– Пусто, – я стала у дверях і спостерігала, як задоволені одногрупники кидали у сумки телефони та ручки. — Асю, візьмеш мої речі?

– Так, – крикнула задоволена подруга.

Я палала від радості, бо любила подібні моменти — прогулювати заняття всією групою, ховатися від викладачів, безглуздо хіхікати в ліфті і трохи переживати через можливі наслідки. Здебільшого все закінчувалося безглуздими пояснювальними, але хто знає, раптом Анжела Батьківна всерйоз на нас розсердиться.

– Ви чого так довго? — схилила я голову набік. Вічно однокурсників доводиться чекати. Навіть зараз, коли ситуація не потребує зволікання. — Раптом соціологиня все ж таки прийде, а ви гальмуєте? Не можна їй на очі потрапити, це буде повне фіаско. Я налаштувалася на епічну втечу!

– Та йдемо ми, – озвалася староста. — Віка, швидше!

— Нарешті. Валимо звідси! Поперед нас чекає розпусна п'ятниця! — заволала я, підняла руки вгору, ляснула кілька разів у долоні і, посміхаючись від вуха до вуха, розвернулася.

Зробила два кроки вперед і різко зупинилась. У ніс ударив вже знайомий деревно-цитрусовий аромат, ноги самі по собі підкосилися. Чорт, тільки не він!

– Я дуже вражений вашим геніальним планом, як прогуляти практику Анжели Віталіївни. Думаю, їй варто про це дізнатися, — пролунав сталевий голос Данила Володимировича.