12

— А де ти начаєшся? Ким будеш працювати? — Аська з апетитом вгризалася в ароматну піцу.

– Юристом, – з гордістю відповів задоволений Вова. Він ретельно орудував ножем, розрізав корж на маленькі частини, після чого відправляв шматок до рота. І все в нього виходило так вишукано і красиво, що я мимоволі залюбувалася рухами хлопця.

Ася навіть не торкнулася столових приладів. І пофіг, що сік стікає по її губах, а руки забруднилися жиром, зате подруга жмурилася від задоволення та швидко справлялася з м'ясною піцею. Я так красиво їсти ніколи не вміла.

— І як там, на юрфаку? – спитала вона.

— Нормально, я не особливо парюся з приводу навчання, — Вова сьорбнув холодне пиво. — Розумієте, я не хочу зубрити сотні законів, які зміняться через кілька років або зовсім зникнуть. Я погодився навчатися тільки заради спокою предків. Зараз ходжу в універ наприкінці семестру: даю гроші одному доброму чоловікові, а він домовляється з усіма викладачами, і вуаля — сесія здана.

— А чим же ти займаєшся? — мені цей самовпевнений хлопчина з кожною секундою подобався все менше.

— Підробляю у мотузковому парку, але не часто, мені по фану спостерігати за людьми. Вони діляться на два типи: одні досягають своєї мети, а інші – я їх називаю ганчірками – на третій перешкоді починають нити, стогнати і скаржитися на нереально важкі траси. Доходить до абсурду: "ганчірки" вимагають повернути їм гроші або пишуть скарги. Донощики бісові. Вони кажуть, що ми ввели їх в оману, бо не розповіли про складність перешкод. А очі роззути і подивитися на трасу вони не намагались? Одні слабаки та ідіоти довкола, – підсумував Вова.

– Нервова у тебе робота, – Ася дожувала останній шматок піци та уважно слухала хлопця.

— Є таке. Мотузковим парком ситий не будеш, решту часу я адміном у нічних клубах працюю. Контингент там дикий: від простушок, які сподіваються звабити багатого дідуся з обвислою дупою, до золотих хлопчиків, які випендрюються своїми ролексами та ламборгіні. Але я не скаржуся: там і платять добре, і корисні зв'язки можна знайти. Головне в житті не мізки та знання, головне – дружити з дуже впливовими людьми.

– Ну, як варіант, можна самому досягти висот, без спілкування з богатими придурками, а також без хабарів, — перервала я його промову.

– Ага, звичайно, адже ми живемо в ідеальному суспільстві, де мрії завжди збуваються, а бідність та невдачі – лише вигадки журналістів, – посміхнувся Вова. – Я у ці казочки не вірю. Не збираюся десятиліттями горбатитися на тупій роботі, якщо можу зараз будувати успішне майбутнє.

– І як ти плануєш стати багатим та знаменитим? — з посмішкою запитала я.

— Я майбутній юрист, переді мною відкритий світ легких грошей. Захищатиму впливових людей, як Сол Гудман із серіалу “Пуститися берега”.

– І що, багато в тебе вже найвпливовіших друзів? — не заспокоювалась я.

– Я працюю над цим, – скривився Вова. — Велике дерево поволі росте. Головне — у мене є мета, і я вперто йду до неї.

– Дивна це мета, заради якої треба прикидатися кимось іншим, – нахмурилась я. Цей хлопець починав мене дратувати. – Адже щоб сподобатися багатіям та мажорам, ти маєш грати певну роль, чи не так?

– Так, але що не зробиш заради своєї мети? Зате в звичайному житті я чесний і прямолінійний, — Вова посунувся ближче до Асі. – Досить обговорювати мою скромну персону. Ось ви чим займаєтесь?

Я дивилася в меню, краєм вуха слухаючи, як подруга ділиться подробицями свого життя. І що Ася знайшла у цьому дріб'язковому типі? Розумна ж дівчина, а слухає недоумка Вову з розкритими очима та посмішкою на губах. Так, він гарний хлопець, привабливий, професійно замилює очі, але ж він – типовий бездар, який мріє про легкі гроші. Цікаво, як він стане крутим адвокатом, якщо на пари не ходить та хабарі платить? Сол Гудман хоча б кмітливим був.

Ася прибрала пасмо волосся з чола і зніяковіло дивилася на Вову, який нахилявся до неї дедалі ближче. Я закипала від злості, але стримувала вируючі емоції. Мені не можна втручатися у справи Асі – і крапка. Хочуть, нехай цілуються після двох годин знайомства.

Тоді я усвідомила неприємну річ: я зайва на цьому святі. Як непомітно втекти з ресторану?

У цей момент на телефон надійшло якесь повідомлення у Фейсбуці.

— Ой, — якомога натуральніше вигукнула я. – Зовсім забула, у мене ж зустріч із Данилом за десять хвилин. Добре, що він нагадав, бо з голови вилетіло!

Ася дивно посміхнулася:

— Давай я тебе проведу. Вово, дочекаєшся мене?

— Звичайно, – кивнув хлопець. – Було приємно познайомитись, Ксенія.

– Взаємно, – хмикнула я.

Ми з подругою вийшли надвір, загорнули за найближчий кут, і тоді Ася ледве не затанцювала від захоплення:

— Дякую, Ксю! Я не наважилася тобі натякнути, що ми з Вовою хочемо усамітнитися. Але як ти зрозуміла, що робити?

— Ви не бачите себе зі сторони, — засміялась я. — Один з одного очі не зводите, перешіптуєтесь про щось своє. Я хоч і тугодум часом, але не настільки.

– Не знала, що мене так легко прочитати, – навіть трошки засмутилась Ася.

– Усі закохані виглядають однаково, – відмахнулась я. – Фізіогномістом для цього бути не потрібно. Ти краще скажи, чим тебе Вова зачепив?