9

Три дні Юра ігнорував мене, а тепер приперся до університету з букетом нещасних троянд, які мені ніколи не подобались.

– Привіт, Юро. Який несподіваний сюрприз! — я щосили намагалася зрадіти, але всередині зяяла порожнеча. Ще вчора я думала про нього, страждала, а зараз була роздратована через те, що він так різко, не попередивши, прийшов до мене.

–  Привіт! Тримай, – Юра з гордістю простяг мені букет. — Ти теж сповнена сюрпризів. Мені подобався твій натуральний колір волосся, а рудий занадто яскравий.

–  Так, я саме тому і пофарбувалася. Тепер я стала помітнішою, яскравішою.

– Ну, якщо тобі подобається, то я спробую до цього звикнути, – невпевнено заявив Юра.

Спогади про нещодавню розмову з харизматичним соціологом були надто свіжі, і я мимоволі здригнулася: поряд зі мною стояв звичайний задушливий хлопчина, в погляді якого сяяло невдоволення, яке він навіть не намагався приховати. Юра ніби робив мені ласку, пообіцявши звикнути до нового кольору волосся. І троянди притяг. Сто разів казала, що я не люблю банальні червоні квіти, мені більше до вподоби лілії, тюльпани чи хризантеми.

Та що на мене найшло? Я завжди вважала Юру привабливим хлопцем, на початку стосунків навіть не вірила, що мені так пощастило з другою половинкою. Але зараз я помітила і його дурнувату усмішку, і безглузду борідку, і блискуче довге волосся, і товсті пальці з нерівно підстриженими нігтями, і якийсь мішкуватий убогий одяг.

– Ти навіщо прийшов?

Я вразилася тому, як сухо звучав мій голос. Таким тоном я розмовляла з деканом факультету, але не зі своїм хлопцем.

– Я хотів вибачитись. Ти ж знаєш, я запальний — відразу закипаю і не контролюю себе, можу наговорити зайвого. Але погодься, якби не твоя брехня, нічого б не сталось. Я боюсь уявити, скільки разів ти мені брехала через те, що не хотіла зі мною сваритися. Ну нісенітниця це, робиш з мене монстра якогось. Я все зрозумів би та прийняв.

Мені стало нудно від промов колишнього хлопця. Після кожної сварки Юра вибачався, говорив, що все зміниться – він перестане ревнувати мене до кожного стовпа і дозволить частіше бачитися з подругою. Але все закінчувалося в кращому разі за тиждень. Потім знову сварки, маніпуляції, звинувачення у всіх смертних гріхах, мої сльози у подушку та його косі погляди.

Майже три роки я вірила, що все зміниться: Юра порозумнішає, безглузді суперечки припиняться, і ми нарешті заживемо щасливо. Не так, як у романтичних комедіях, звісно, ​​але стосунки без сварок здавалися мені райським блаженством, недосяжною мрією. Можливо, права була Ася, коли говорила про психологічний аб'юз.

Ми повільно йшли до університету. А Юра все продовжував розпинатися:

— Мабуть, я можу зрозуміти твій вчинок. Мені простіше не знати, що ввечері ти зі своєю дорогою подружкою вештаєшся по сумнівних місцях. А якби до вас чіплятися почали? Чи обікрали десь у темному підворітті? Не доведе тебе дружба з цією Асею до добра.

— Стривай, не було жодних сумнівних місць. Ми пішли на концерт Animal ДжаZ у те ж саме кафе, де я зустріла тебе. А ресторани та ірландський паб не можна назвати поганими закладами.

— Ти себе чуєш? – розлютився Юра, підтискуючи губи і випльовуючи слова: – Паб — це жахливе місце для дівчат. Там одна алкашня збирається, дорослі мужики спеціально приходять туди, аби когось зняти на ніч. Вам пощастило, що нічого у напій не підсипали.

— По-моєму, ти мариш, — безсило зітхнула я. – Якби ти хоч один раз пішов зі мною, то зрозумів би, що ніякої алкашні там немає. Бухають мужики за гаражами чи в дешевих закладах біля вокзалу, але ніяк не в дорогому пабі. Там люди відпочивають, спілкуються з друзями, насолоджуються смачним пивом – і все. А ти американських фільмів передивився.

– Ось як ти заговорила, – ще більше розлютився Юра. — Все ясно.

— Нічого тобі не зрозуміло. Я тисячу разів говорила, що люблю розважатись, а не тупо сидіти в гуртожитку. Ти просто замкнувся від світу у своїх чотирьох обшарпаних стінах і хочеш, щоб і я так нікчемно жила.

Я не впізнавала себе. Хотіла, щоб Юра прибіг до мене з розкритими обіймами, кинувся навколішки і просив знову стати його дівчиною. Але бажання збулося, а на душі вселенський смуток, такий, ніби я дізналася, що Діда Мороза не існує, а Новий рік – лише звичайний день, коли треба перевернути аркуш календаря.

Юра подивився в моє обличчя та змінив тактику:

— Гаразд, ти зараз на емоціях, я все розумію. Давай забудемо чортів концерт, як страшний сон, а ти надалі не будеш мені брехати, добре?

— Не знаю, — випалила я так, ніби стрибала з парашутом без попереднього інструктажу.

– Ти збираєшся мені брехати?

– Ні. Я не знаю, чи хочу далі з тобою зустрічатися.

— Люба, ти поки не можеш нормально мислити, — Юра підійшов ближче, намагаючись зловити мій погляд, але я відводила очі. — Все налагодиться, от побачиш, не можна просто так розірвати майже трирічні стосунки.

– Я більше не вірю у щасливе майбутнє, розумієш? Адже раніше я була романтичною оптимісткою, яка зачитувалася любовними романами і по сто разів переглядала "Красуню" та "Щоденник пам'яті". Але наші стосунки дали зрозуміти, що хепі-енду не існує, хіба що в перші півроку. Можливо, ти правильно зробив, що кинув мене. Я брешу, бо так простіше, так менше драм та істерик. Але що це за стосунки, побудовані на брехні?