6

Перші півроку наших стосунків були майже ідеальними: ми з Юрою бачилися три-чотири рази на тиждень, зависали в гуртожитку, готували їжу, дивилися трилери на ноутбуці, говорили про все на світі. Але й сперечалися часто.

Інколи доходило до абсурду. Я любила подорожі, а Юра бачив у них тільки розпіарену маячню та марну витрату грошей. Я мріяла з'їздити влітку на море, але Юра доводив, що краще засмагати на пляжі біля річки, ніж п'ять годин трястися розбитою дорогою в якесь дороге курортне місто.

І так у всьому: я любила хоча б зрідка ходити в кафе та паби, а Юра тяжко зітхав і роздратовано товкмачив: «Що гарного в цих закладах? Та я вдвічі дешевше приготую ресторанну їжу, ще й смачніше вийде». На вихідних я хотіла випити келих червоного вина або пінту пива, Юра ж занудно бухтів: «Алкоголь шкідливий і викликає залежність. Навіть у невеликій кількості».

Перша велика сварка вибухнула за рік наших стосунків. У столиці анонсували концерт легендарного гурту Linkin Park. Я верещала від щастя, коли побачила рекламний банер в інтернеті. Саме з цього гурту почалася моя любов до рок-музики.

З палаючими очима і лютим захопленням у серці я побігла на зустріч із Юрою. Ми сиділи на лавці в університетському парку. Запинаючись і поспішаючи, перескакуючи із захоплених фраз на абстрактні спогади про дитинство, я розповіла про майбутню подію. А потім застигла, затамувала подих і чекала одних слів: «Круто! Я їду з тобою. Це ж Лінкін Парк!»

Але Юра невдоволено підібгав губи й насупився, його пальці нервово постукували по дерев'яній лаві, очі оніміли і сяяли несправедливою образою, навіть злістю. Нарешті він розвернувся обличчям до мене і чітко, навмисне виділяючи потрібні слова, сказав:

– Тобто ти збираєшся поїхати на цей концерт без мене? І тобі начхати на мої почуття і бажання, на те, що я думаю з приводу цієї безглуздої витівки? Виявляється, тобі наплювати на мене.

– Що? — я застигла, всередині безшумно лопнула надія і залила нутрощі мерзенною порожнечею. – Я не розумію, я нічого подібного не казала.

— Ну як же? Ти мрієш про крутий концерт, збираєшся на нього поїхати, хоча чудово знаєш, що я не маю таких грошей. Висновок один – тобі начхати на мої почуття, ти навіть не запитала, чи хочу я, щоб ти тяглася в інше місто на Лінкін Парк.

— Але ж я не це мала на увазі. Я знаю, що в тебе складнощі з фінансами, тож я хотіла запропонувати свою допомогу, – у моєму голосі з'явилися істеричні нотки.

— Мені твої подачки не потрібні. Що я за чоловік такий, якщо дозволю своїй дівчині купити мені квитки на концерт? – Юра подивився на мене як на божевільну.

— Чоловік, у якого тимчасові труднощі. Таке з кожним може статися.

— Так, але з тобою не сталося, – їдко зауважив хлопець. — Ти в нас молодець, вийшла на підвищену стипендію, можеш дозволити собі роз'їжджати концертами. А мене викладач завалив навмисно… Та навіть якби я маю стипендію, я б не витратив її на концерт. Не збираюся кидати гроші на вітер: пару годин задоволення, а потім треба сидіти на гречці з дешевими сосисками.

— Начебто ти зараз інакше харчуєшся, – якомога тихіше сказала я, але Юра все одно мене почув.

— Ну звичайно, я не спускаю стипендію на ресторани та кіно, і можу легко прожити на звичайній людській їжі. Без будь-яких бургерів, морепродуктів і том-ямів. Що ти там іще зі своєю подругою коштувала?

— Багато чого, і не шкодую про витрачені гроші. Уявляєш, мені подобається хоча б раз на місяць ходити в кафе і харчуватися дорогими ролами, грибним ризотто і – боже! – стейками із яловичини. Тому що це смачно, цікаво та незвідано. Я всіма руками за нові емоції та враження!

— Знову ти за своє, – Юра схопився з лави й почав ходити туди-сюди. – Як же мене дістали ці розмови про твою подругу з її ресторанами та кінотеатрами. Ти розумієш, що вона погано на тебе впливає?

— Ніхто на мене не впливає, ще раз повторюю – це мені подобається. І я рада, що з Асею можу ходити по різних місцях.

— Що ще раз доводить: тобі на мене наплювати. Думаєш, приємно сидіти в гуртожитку з тупим сусідом і знати, що в цей час ти веселишся зі своєю улюбленою подружкою? Мені самотньо, мені зрештою неприємно, що ти з нею проводиш вільний час, а не зі мною.

— Та я з тобою через день бачуся, і на вихідних ми завжди разом, - обомліла я від такої неприкритої брехні.

— А як же універ? Ви там за однією партою сидите, на лекції ходите, у столовці спілкуєтеся постійно. Та й живете ви в одній кімнаті, не обманюй мене — зі мною ти менше часу проводиш.

— Ти що, до Асі ревнуєш? — здивувалась я.

— Не з'їжджай із теми. Ми почали концерт обговорювати, а ти знову подружку свою борониш.

— На мою думку, тут нічого обговорювати: я хочу на Лінкін Парк, а ти – ні. І що з цим робити?

— Я не казав, що не хочу на концерт. Повір, якби ти справді дорожила нашими стосунками, то не заїкнулася б про нього.

— А якби ти дорожив мною, то сказав: «Звичайно, люба, з'їзди до столиці, відпочинь, послухай улюблену групу дитинства. Я дуже радий за тебе», – стомлено вимовила я. Голова розколювалася, у скронях гидко стукало.

— Ах, то я ще й поганий виходжу? — захлинувся обуренням Юра. – Ти мене кидаєш на пару днів заради концерту, а я вселенським злом опиняюся. Чудово ти влаштувалася, зручно!