5

Три роки тому я вперше потрапила на концерт улюбленого гурту. Тоді я зазнала справжнього шоку від побаченого: спітнілі, божевільні рокери бігали по колу, штовхалися, спотикались і падали на брудну підлогу, потім піднімалися, витираючи кров із розбитих губ, і знову танцювали під музику так відчайдушно, ніби завтра настане Апокаліпсис.

До гуртожитку я зайшла повністю приголомшеною, спантеличеною: на моєму обличчі застигла дурна усмішка, смугаста футболка порвалася на плечі, а на кедах залишилися сліди чиїхось ніг. Сусідки відірвалися від перегляду ситкому "Як я зустрів вашу маму" та закидали мене запитаннями. Але мої захоплені відповіді не вразили сусідок. Вони посміхнулися, запропонували налити мені чайку, а через п'ять хвилин знову поринули у любовні пригоди Теда Мосбі.

Ми з сусідками були дуже різними. Дівчата вечорами обговорювали хлопців та інтимні стосунки, в той час як я читала книги і щоп'ятниці ходила на концерти.

Саме там, у забитому темному приміщенні рок-кафе, на мене переставала тиснути самотність. Я горланила пісні разом з незнайомцями, стрибала і мотиляла головою так сильно, що на ранок немилосердно боліли м'язи шиї. Зате я відчувала себе живою, дихала на повні груди, вбираючи кожну секунду безумства, яке творилося навколо.

Саме на концерті я познайомилася з Юрою. У той день я до останнього сумнівалася, чи варто йти в рок-кафе: гроші закінчувались, на вулиці розігралася люта хуртовина, а сусідки кудись зникли, напевно, до хлопців своїх пішли.

Але я так бажала почути улюблену групу, що все ж таки зібралася на концерт. Одягла чорну футболку з написом Inferno, сині джинси та незамінні кеди, з якими не розлучалася навіть узимку. На вулиці я одразу ж задубіла від холоду, тому замовила на барі ірландську каву, а потім плюхнулася на вільний стілець і розчаровано озирнулася довкола. У приміщенні смиренно чекали концерту сорок людей – це дуже мало. Мабуть, фанати злякалися ненависної погоди.

– На вулиці кошмар: маршрутку кілька разів занесло на трасі. Я вже думав, що не потраплю на концерт, а вирушу до лікарні зі струсом мозку після аварії, – поряд зі мною сів симпатичний хлопчина з чашкою кави в руках.

Я тільки кивнула у відповідь: за свої двадцять років я так і не навчилася спілкуватись із протилежною статтю.

– Я, до речі, жодного разу не був на концертах. Та й взагалі вважаю, що виступ гурту можна в інтернеті подивитись, не треба на таку дурницю гроші витрачати, – хлопець ні до кого конкретно не звертався, але я чомусь вирішила, що він зі мною розмовляє.

Я не могла промовчати:

— Тоді що ти тут робиш?

— Друг покликав, от я заради нього і приперся. Але він надто пізно повідомив, що залишиться вдома, — сказав хлопець.

– Ти серйозно вважаєш, що немає різниці між живим концертом та концертом на ютубі, викладеному в жахливій якості та ще й зі скрипучою музикою?

– Так, а що такого? Вдома я можу налити собі каву, сісти на зручне крісло та слухати музику в навушниках, зупиняти запис за бажанням або перемотувати нудні композиції. Це круто: не треба нікуди їхати, витрачати гроші, страждати через погану погоду. А якщо концерт мені не сподобається? Виходить, я викинув частину стипендії в нікуди. А взагалі – цінність живих виступів перебільшена, – хлопець розпластався на стільчику і самовдоволено посміхнувся. Весь його вигляд кричав: я правий, мене не переконати, тож навіть не намагайся.

– Які банальні виправдання ти придумав, щоб не вважати себе невігласом, – обурилась я. – Якщо б ти сходив на концерт і тобі не сподобалося – це б я зрозуміла. Але ти ніде не був, так? Зараз ти просто хизуєшся своєю обмеженістю. Не можу зрозуміти, звідки в тобі стільки самовпевненості?

– А ти любиш засуджувати незнайомих людей, – дивний сусід мало не поперхнувся кавою. – Немає жодних правил, за якими я повинен думати так, а не інакше. Моя думка не ґрунтується на досвіді – і що з того? Зате у мене достатньо мізків, щоб подивитися відео на ютубі, почитати відгуки людей і дійти висновку, що живі концерти – це розхвалена нісенітниця. І щось я не почув гідних аргументів, лише звинувачення та переходи на особистість.

Я відчула дике бажання схопитися з місця і піти куди подалі, на свіже повітря, в темряву і вихор колючих сніжинок. Натомість я розгублено прошепотіла:

— Вибач. Я погарячкувала.

Незнайомець скептично підняв праву брову, але видавив натужне:

— Гаразд, проїхали.

Світло в залі згасло, натовп людей радісно заверещав, дівчата підбігли до сцени, ближче до кумирів. За хвилину розпочався концерт: вокаліст між композиціями привітно посміхався та хвалив публіку, музиканти виконували романтичний рок, натовп активно підспівував та веселився. Але мій настрій був безнадійно зіпсований.

Я крадькома поглядала на запального незнайомця. Мабуть, сподівалася за виразом обличчя дізнатися, чи подобається йому концерт, чи не пошкодував він, що прийшов сюди. А може, мені сподобався симпатичний хлопець, який заговорив зі мною першим, а я безглуздо запорола гарну розмову через свій юнацький максималізм.

Я пізно схаменулась. Концерт добіг кінця, хмільні від музики люди розсіяно брели на вихід, втомлений бородатий чоловік прибирав інструменти зі сцени. Я відчувала, що скоро рок-кафе спорожніє, бармен, чортихаючись, витре липкі від алкоголю столи, перерахує зароблені гроші і ліниво піде до зупинки, всоте проклинаючи свою невдячну роботу.