4

Терміново потрібно прийти до тями! Я залетіла до туалету, вмила обличчя крижаною водою і подивилася в заплямоване сіре дзеркало. Мої очі горіли божевільним вогнем.

Який біс мене смикнув вести з викладачем світські бесіди про безконтактну оплату і походи в кіно? Навіщо я взяла у нього смартфон? Адже могла написати пошту на листку – так ні ж, я вирішила бути оригінальною, запам'ятатися чимось.

Але завдяки цьому наші руки зустрілися у невинному дотику. Від цієї думки чомусь вмить стало незатишно і сумно. Що зі мною? Нічого ж не сталося, так, недбалий, випадковий дотик. Але він наче розбурхав мене, вирвав із липких обіймів сну. Щемливий смуток пронизав моє серце, але, попри все, я відчула давно забуту надію. Може, я нормальна, просто поряд зі мною не та людина?

А що з Данилом Володимировичем? Він харизматичний розумний викладач, який мені сподобався, нічого кримінального. У нього чарівна посмішка, губи, що манять, хриплуватий проникливий голос і просто ідеальне почуття гумору. Одинокими ночами про такого чоловіка можна мріяти, але реальність, як правило, прозаїчна і стереотипна. Наприклад, зараз мені треба йти з подругою на фізкультуру, а не тупо дивитися в дзеркало, прокручуючи в голові п'ятихвилинну розмову з викладачем.

Але ж він теж щось відчув?

Так, стоп! Це небезпечні думки, їх потрібно терміново викинути з голови!

— Ти де так довго пропадала? – спитала Ася, коли ми вийшли з універу. – Я вже хвилюватися почала. Раптом соціолог вирішив накричати на тебе через наші розмови в ліфті.

— Ні, як я зрозуміла, його наша бесіда тільки розсмішила. Уявляєш, староста іншої групи відверто чіплялася до Данила Володимировича, звивалася біля парти, щоб виріз на блузці показати. Ніколи не зрозумію, навіщо деякі так роблять, – зітхнула я.

– А соціолог що?

— Він дав їй завдання: написати реферат про культуру постсучасності, — мій голос став дзвінким і збудженим. — Данило Володимирович жартував про те, що в неї все вийде, якщо вона правильно скористається гуглом для копіювання інформації. Ну і обламав наприкінці – реферат треба переказувати, а не читати з аркуша. Давно я так не сміялася.

Ася не поділяла моїх емоцій. Вона насупилась і задумливо подивилася кудись у далечінь.

— Ну не знаю, задавати реферат, щоб помститися зухвалій студентці – це якось дріб'язково. І до цього він казав, що нічого не вимагатиме від нас.

– Вона ж сама винна, – розгубилась я. – Солоденьким голосом підлизувалася, вдавано посміхалась і просила порекомендувати їй цікаву книгу. Це гидко. Я навіть засумнівалася в соцілогу на декілька секунд, але він чудово її приструнив.

– Не хотіла б я опинитися на місці цієї старости.

– А як тобі Данило Володимирович загалом? – я затамувала подих. Так хотілося, щоб подруга розділила моє захоплення.

— Зарозумілий, гордовитий, саркастичний, дивиться на нас, як на дурних створінь. Вигадав якусь нісенітницю, що нам не цікаві основи соціології, краще будемо фільми та книжки сучасні обговорювати. Інші виклади не вважають нас тупими, навпаки, змушують зубрити свій предмет. Так було і на правознавстві, і на філософії, і на тричі клятій валеології.

Ось чому з Асею буває складно спілкуватися. Вона говорить прямо в лоб все, що думає, і так влучно помічає деталі, що поряд з нею я почуваю себе неуважною дурепою, що зачаровано дивиться на викладача, який, виявляється, зневажливо ставиться до філологів.

– Я нічого такого не помітила, – з викликом сказала я. Нехай спробує мене переконати. – Він не зарозумілий, він лише хоче зацікавити нас. Круто ж, що він не почав за шаблоном бурмотіти вступну лекцію і залякувати нас складним іспитом, як це роблять інші викладачі.

Ася подивилася на мене з підозрою, різко зупинилась і хмикнула:

— Тобі він сподобався, у цьому вся річ?

– Нічого подібного, – миттєво відреагувала я та почала захищатися. – Мені просто набридли нудні викладачі. Не впевнена, що вони добре знають свій предмет. Я часто згадую даму, яка раніше вела у мене українську літературу. На іспиті вона попросила згадати будь-який вірш Тараса Шевченка та зачитати його напам'ять. Моя сусідка по кімнаті знала лише чотири рядка, решту вигадала – і викладачка навіть нічого не помітила. Тільки кивала та хвалила сусідку за чудову пам'ять.

– Таких одиниці, – відмахнулась Ася. – Ти не ухиляйся від теми, знаєш же, що я не відчеплюся. Скажи відверто: він тобі сподобався?

І чому так важко відповісти? Може, тому що я сама собі боялася зізнатися в симпатії до викладача?

— Не знаю, – я запнулась і безсило знизала плечима. – Він гарний, привабливий, у нього незвичайний відтінок очей, який чимось нагадує осіннє небо, крізь яке проглядають промінчики сонця. І голос чарівний, з вібруючими нотками. І я дуже люблю сарказм, і легку зневагу у розмові з дурними співрозмовниками, і нестандартний підхід до навчання.

— Ох, Ксю, звучить так, ніби він тебе сильно зацікавив, але ти намагаєшся це заперечувати. Я навіть не звернула увагу на його очі та голос, ну так, зазначила про себе, що він привабливий – і відразу ж забула.

Я приречено зітхнула – подруга, як завжди, права. Збоку завжди видніше, коли людина відчуває до когось симпатію.